Елізабет Костова - Історик

— Ходімо, — повторив він дещо м’якше й сів на стілець, припустивши, що я підійду, якщо він буде на відстані.

Я невпевнено пішов до вільного стільця. Ноги піді мною тремтіли як від страху, так і від слабкості. Я сів серед темних подушок, вірніше впав, і подивився на страви. Навіщо, подумав я, мені їсти, коли я можу померти будь-якої миті? Цю таємницю знало лише моє тіло. Дракула дивився на вогонь: я бачив злісний профіль, довгий ніс і сильне підборіддя, темні завитки волосся на його плечах. Він задумливо склав руки, його вишиті рукави й мантія зсунулись, оголюючи зап’ястя в зеленому оксамиті й великий шрам на зовнішньому боці руки. Він був мовчазний і замислений. Я більше не відчував загрози, і мов уві сні я підняв кришку з якоїсь страви.

Раптом я відчув такий голод, що більше не міг стримуватися: я готовий був їсти, хапаючи їжу обома руками. Але я опанував себе й узяв металеву виделку й ніж і відрізав спочатку шматок смаженої курки, а потім м’яса якоїсь незнайомої дичини. На столі були керамічні тарілки з картоплею й кашею, житнім хлібом, гарячим супом, що духмянів зеленню. Я жадібно їв, змушуючи себе зменшити швидкість, щоб не скорчило шлунок. Срібний келих біля мого ліктя був по вінця наповнений міцним червоним вином, а не кров’ю, і я випив його до дна. Дракула не поворухнувся за весь час моєї вечері, хоч я не міг стриматися й дивився на нього щосекунди. Закінчивши, я майже готовий був померти, відчувши на мить справжнє блаженство. Ось чому, подумав я, годують людину, яку ведуть на страту. Це була моя перша здорова думка після того, як я отямився в саркофазі. Я повільно прикрив порожні тарілки, намагаючись якнайменше шуміти, а потім відхилився, очікуючи.

Минуло досить багато часу, і він повернувся на стільці.

— Ви закінчили свою вечерю, — тихо сказав він. — Тепер, мабуть, ми можемо поговорити, і я розповім, чому приніс вас сюди.

Його голос знову був чистим і холодним, але цього разу я вловив слабке тремтіння у нього всередині, ніби механізм, що видавав цей звук, був неймовірно старим і зношеним. Він задумливо дивився на мене, і я відчув, як зменшуюсь під його поглядом.

— Ви маєте хоч якесь уявлення щодо того, де ви?

Я сподівався, що мені не доведеться говорити з ним, але й у мовчанні не було сенсу, воно могло лише розлютити його, хоча тієї миті він здавався досить спокійним. Мені раптом спало на думку, що, відповідаючи йому і якось зволікаючи, я, може, встигну оглянути все навколо чи продумати можливий план утечі, або, може, мені пощастить знищити його. Мабуть, зараз ніч, інакше він не прокинувся б, звичайно, якщо легенда правдива. Колись настане ранок, і, коли я буду ще живий, він засне, а я не спатиму.

— Ви маєте хоч якесь уявлення про те, де ви? — терпляче повторив він.

— Так, — сказав я. Я не міг змусити себе звертатися до нього за титулом. — Принаймні, я думаю, що так. Це ваша могила.

— Одна з них, — він посміхнувся, — моя найулюбленіша.

— То ми у Валахії? — я не міг утриматись, щоб не запитати.

Він похитав головою так, що світло від багаття перемістилося з його волосся на яскраві очі. Щось нелюдське було в цьому русі, від якого в мені все стислося всередині. Він не рухався, як жива людина, і все-таки я не міг сказати точно, у чому саме різниця.

— Валахія стала занадто небезпечною. Мені треба було б спочивати там вічно, але це, як виявилося, неможливо. Уявіть: після стількох боїв за трон, за нашу волю я не міг навіть залишити там свої кості.

— Тоді де ми?

Я намагався, але знову безуспішно, уявити, що це звичайна бесіда. Потім я раптом зрозумів, що не хочу, аби ніч минала спокійно й швидко, хоч би у мене й був шанс. Я хотів довідатися щось про Дракулу. Ким би не була ця істота, вона прожила п’ятсот років. Його відповідь, звичайно ж, помре разом зі мною, але цей факт не втримав мене від цікавості.

— Так, де ми… — повторив Дракула. — Це не має значення, я думаю. Ми не у Валахії, якою тепер керують дурні.

Я вирячив на нього очі.

— Ви знаєте… ви знаєте, що відбувається в сучасному світі?

Він подивився на мене з подивом, від якого його жахливе обличчя скривилося. Уперше я побачив маленькі ясна і довгі зуби, через які він, коли посміхався, був схожий на собаку. Видіння зникло так само швидко, як і з’явилося: ні, його рот був нормальним, якщо не зважати на маленьку пляму моєї або чиєїсь крові під темними вусами.

— Так, — посміхнувся він, і на мить я злякався, що мені доведеться почути його сміх. — Я знаю сучасний світ. Пізнання світу — це моя улюблена робота.

Я відчув, що настав момент відповідної атаки, яка може захопити його:

— Тоді чого ви хочете від мене? Я багато років ігнорував сучасність, я жив минулим, на відміну від вас.

— О, минуле… — у світлі вогню він знову зчепив пальці. — Минуле дуже корисне, але лише тим, що допомагає збагнути сьогодення. Сьогодення — ось багатство. Але мені дуже подобається минуле. Ходімо, коли ви вже поїли і відпочили, я можу щось показати вам.

Він підвівся і знову зробив такий рух, наче ним керувала якась сила, а не м’язи власного тіла. Я теж поквапився підвестись разом із ним, побоюючись, що це може бути пастка, і він просто зараз може накинутись на мене. Але він повільно повернувся і, взявши зі свічника свічку, високо підніс її над головою.

— Візьміть із собою світло, — порадив він, відходячи далі від вогню у темряву великої кімнати. Я узяв другу свічку й пішов за ним, тримаючись якнайдалі від його дивного одягу й рухів, які холодили душу. Я сподівався, що він не відведе мене назад у саркофаг.

У слабкому світлі наших свічок я почав розрізняти предмети, яких не помічав раніше, — чудові речі Тепер я бачив перед собою довгі столи, міцні старовинні столи. І на них лежали стоси книг: давні шкіряні палітурки й позолочені корінці, які віддзеркалювали світло моєї свічки. Тут були ще й інші предмети — ніколи раніше я не бачив стільки чорнильниць, ручок і пер. Поруч лежала купа пергаменту, який мерехтів від світла свічки, стара друкарська машинка із вставленим аркушем. Я побачив сяйво прикрашених коштовностями обкладинок і коробок, згортки рукописів на мідних тацях,