Олексій Чупа - Акваріум

дев’яти років тому, тепер видається мені хитрою і правдивою, але містифікацією. Я дивлюся на своє місто і свою рідну країну з відстані, — і з ними все відбувається так само, як з картинами в галереї, — що далі знаходишся, то менше симпатичних деталей тобі помітні, то важче розпізнати сенс у побаченому.

Звісно, річ не лише в місті, але і в людях. Я боюся приїхати і усвідомити, що вони мені чужі. Ось ти мені не чужий, до тебе я могла би приїхати, ти мене розумієш, ми довго могли би говорити. Але навіть ти, Лесику, з усією глибиною, якою ти іноді мене огортаєш, за останні дев’ять років, які ми не бачилися, для мене став всього лиш літерами на екрані. Розумієш? Я точно не приїду. Не ставало пересвідчитися, що й ти мені зовсім чужий.

На початку літа ми гуляли з Еженом та дітьми по Вроцлаву. В одному з численних вуличних генделиків неподалік Ринку я почула українську мову і раптом несподівано сама для себе заревіла, опустившись на коліна. Перехожі кинулись від мене навсібіч, наче від прокаженої, Крістоф та Жанін перелякано дивилися на мене своїми великими очима, а Ежен якось відсторонено підвів мене з колін і повів до лави неподалік. Там він втішав мене, як міг, а діти випитували мене, що сталося. На що мій чоловік якось дивно відповів, що мама, мовляв, побачила в натовпі когось із країни, де вона раніше жила, а всім відомо, що мама з тієї країни, де в людей конячі голови. Ось мама тому і перелякалася, думала, що її хочуть забрати назад. Ми з дітьми подивилися на нього з однаковим нерозумінням. Мене вразило, з якою холодністю та жорстокістю він це говорив мені і моїм дітям, половина крові яких була, між іншим, українською! Мене дивувало, як доросла і освічена людина може на ходу зморозити щось подібне і при цьому далі почуватися розумним та серйозним.

Тоді малі мене нічого не стали розпитувати, але згодом ця тема постійно виринала в наших розмовах, їх цікавило все, що стосувалося цієї дивної країни, де, як сказав їм батько, живуть люди з такими дивними головами. Я спочатку переводила розмову на іншу тему, потім обережно почала їм розказувати про цю країну на далекому для них сході, а потім і сама втягнулася в цю казку. І знаєш, минуло майже два місяці, а я уже не впевнена, чи мешканці українських міст мають людські голови, чи конячі? Ці сумніви тільки підсилює те, що я читаю останнім часом у новинах у мережі…

Напевно, я ніколи більше не зумію перетнути кордон у східному напрямку.

Все, Лесику, маю бігти, сподіваюсь, у тебе все доб­ре. Пиши, я завжди тобі рада!

Досі твій друг, Стефка».

Я декілька разів перечитував цього листа, він викликав у мене посмішку, а потім я добряче задумався над ним, і стало зовсім не смішно.

«…все йшло розмірено і спокійно, поки навесні 1998 року не сталася подія, яка мене вперше за тривалий час вивела із себе.

Сталося це наприкінці травня. Я щойно підселив до моїх жучків нову самку, трохи помилувався акваріумом і, дуже виснажений вечірнім полюванням, пішов спати. Вранці, зайшовши до кімнати, я побачив, що майже всі наявні в акваріумі піддослідні, спираючись на одну із стінок, намагаються побудувати щось на зразок циркової піраміди. Ці невдячні тварюки будували своїми тілами сходи, аби хтось із них міг вибратися з акваріума на волю!

Мене це просто розлютило. Я не міг збагнути, чого їм не сидиться спокійно всередині акваріума, де вони захищені, де вони мають їсти й пити, чому вони намагаються утекти?

Утім, мої підозри могли і не справдитися, тому я затамував у собі злість, всівся навпроти них і став чекати. Вони мене чи не помічали, чи не хотіли помічати. У всякому разі, на мою присутність ніяк не реагували. Просто будували піраміду, і верхівка її була все ближче до краю скла, за яким мала би починатися воля.

Трохи більше, ніж за годину, верхівка піраміди досягла максимальної висоти, і тоді знизу почав пробиратися вгору тілами своїх товаришів по неволі номер шість. Так, це був саме він. Його тільце, увінчане рудою головою, вперто підіймалося до самого верху, аж ось він видерся нагору, глянув униз і почав перелазити через край. Він намагався тримати рівновагу, але йому зовсім не було за що зачепитись, і номер шість, перехилившись через верх, гепнувся прямо на підлогу біля акваріума.

Я тут же підняв його і посадив назад, в самому центрі скляного дна. За нами стежили очі тих жучків, які будували піраміду, — не знаю, усвідомлювали вони те, що зараз відбудеться, чи не усвідомлювали, але всі погляди були прикуті до мене і до номера шість. Він також дивився на мене. В його маленьких очицях я вже не бачив байдужості і пустоти, — він явно мене ненавидів. Ну що ж, я міг відплатити йому тим самим. Я змусив його підвестися на рівні ноги, а потім повільно притис великим пальцем, наче пресом. Під подушечкою відразу стало волого і тепло, палець рухався вниз, і номер шість, зрідка похрустуючи, через десять секунд перестав існувати.

Це був перший випадок, коли я дозволив собі силовий вплив на процес формування спільноти в акваріумі. Не можу сказати, що це мене бентежило чи розчаровувало. Ще на самому початку експерименту я був упевнений, що рано чи пізно, але доведеться застосовувати силу проти моїх жучків, тому десь у глибині душі був готовий до такого повороту подій.

Решта піддослідних спостерігала цю екзекуцію без будь-яких зовнішніх ознак збентеження. Коли від рудого залишилася тільки мокра червона пляма на склі, піраміда стала повільно розпадатися і жучки почали збиратися колом навкруги неї. Вони просто стояли і дивилися туди, де зовсім недавно був їхній вожак. Незабаром один із народжених уже в акваріумі чоловіків підійшов до плями і спокійно став їсти те, що залишилося від шостого. Для мене це було щось нове, я занотував. Згодом пляму усім гуртом вичистили і, напевно, забули про неї. Сумніваюся, що в акваріумі був бодай хтось, хто не спробував м’яса і крові свого знищеного лідера…»

Я вже не на жарт переймався перебігом досліду і взагалі життям мешканців акваріума Шенколюка.

Цікаво, подумав я, як він трактуватиме цей план із масовим поїданням номера шостого, для якого вони своїми тілами будували піраміду? Я бачив лише два пояснення цьому: короткотривала пам’ять або ж, можливо, в акваріумі від самого початку формувалася спільнота, яка була виключно позитивною, і в їхній історії не мало бути сумних сторінок.

Про це можна говорити й говорити, а мене — маленького українця, про якого я вже був згадував, — це все стосується, як нікого. Я не пам’ятаю імен, зневажливо ставлюся до свого минулого, однаково, як і до майбутнього, — мене цікавить тільки сьогодення, хоч би яким жалюгідним воно було. Я не здатен дивитися далі, ніж за межі «вчора» і «завтра», мене виховали закоханим у «тепер». І саме через це я не пам’ятаю сумних сторінок книги свого народу. Трохи чув про веселі, яких було не те щоб небагато, але не надто рясно вони траплялися, а що стосується поганих, то я не хочу перейматися ними. Так само і з тими, кому я вірю, за ким я йду — досить їм припуститися помилки, досить зламатися під пресом відповідальності — і я в дуже короткий час забуваю їхні імена, забуваю все, чого вони колись зуміли мене навчити.

«…після пригоди з номером шість я вже не наважувався надовго залишати акваріум без нагляду. Сон став поганим, мені снилися втікачі, яких я згубив з необережності і які нараз виросли на сонці прямо перед дверима мого будинку. І, хоча помітити їх, за великим рахунком, було нікому, бо район досі стояв занедбаним, я все одно трохи нервував. Та перша спроба втечі відчутно вплинула на моїх жучків, і тепер мені здавалося, що вони на те лиш і очікують, щоб я відійшов, аби почати будувати сходи для втечі.

Якщо за перші три роки я не помітив жодної такої спроби, то в період із середини 1998 до середини 2001 ро­ку серйозних спроб утекти з акваріума, які я не встигав попереджувати на самому початку їх розвитку, було аж п’ять, і кожного разу піраміду було не добудовано зовсім трохи.

Майже щоразу після цього піддослідних, які мали опинитися нагорі і вислизнути з полону, я показово знищував у центрі акваріума. Я вбивав їх, як мух, розмазуючи скляною поверхнею, а потім байдужі піддослідні так само байдуже доїдали своїх вожаків.

Я кажу «майже щоразу» тому, що одного разу