Олексій Чупа - Акваріум

class="p1">Я знайомився з ними переважно в барах, пригощав їх аж до пізньої ночі, а сам, якщо й пив, то зовсім мало. Час минав непомітно за розмовами і сміхом — п’яним з одного боку стола і злегка напруженим з другого. Потім у певний момент мій співбесідник чи співбесідниця казали, що їм уже час іти, і я пропонував підвезти, оскільки я не пив і мені це зовсім не складно — чом би не зробити приємність приємній людині. Чоловіків та хлопців я пропонував підвезти додому, жінкам та соковитим дівчаткам пропонував поїхати до мене. В той час я викликав довіру, мені не відмовляв ніхто.

А далі все було легко — досить було чоловікові бодай трохи придрімати чи задуматись, в його бік різко виверталась моя права рука, і за мить він уже дихав парами хлороформу. Потім я зупинявся, вводив редуктин і спокійно їхав додому, по приїзді додаючи нового жучка в акваріум.

Жінок я довозив до самого будинку і заводив усередину. Ці пташки належали до різних вікових та вагових категорій, але об’єднувало їх одне — тваринна хіть, яку викликала в них моя начитаність та вміння говорити, ще презентабельна на той час зовнішність та алкоголь, від якого вони робилися теплими і слухняними. Все відбувалося красиво і швидко: коли ми заходили до ледь освітленого будинку, нутрощі якого зачаровували одним лише своїм виглядом, і подих їм перехоплювало, я підходив ззаду впритул, відчував, як ними пробігає струм, і обіймав. Кожна з цих жінок, заплутавшись в моїх обіймах і відчувши напруженими сідницями потужну ерекцію, миттєво починала шукати мої вуста своїми. Але я не давав їм повернути голову, цілував шию, і в мить, коли з них виривався короткий збуджений видих, прикладав ганчірку з хлороформом. Далі все було, як завжди. За десять хвилин у моєму акваріумі з’являлася нова мешканка з акуратно виведеним номером на спині.

Речі моїх жертв я не викидав, а, навпаки, акуратно розвішував по вішаках у шафі на горищі. Не знаю, навіщо. Але час від часу я заглядав до цієї шафи і милувався одягом, іноді беручи його до рук і зариваючись носом уці дивні людські запахи…»

Дідусь Фрейд мав би дуже великий за обсягом матеріал для аналізу, якби до нього раптово потрапив Шенколюк. Я впевнений, що ці двоє провели би разом багато часу, розмовляючи про травми дитинства, потаємні страхи з бажаннями і страхи потаємних бажань. Мені ж Шенколюк здавався геніальним збоченцем, в його голосі з’являлася чималенька частка еротизму, коли він розповідав про впольованих ним чоловіків і жінок. Напевно, для нього, зовсім ще не старого і сповненого снаги чоловіка, ця забавка з акваріумом стала певного роду компенсацією за відсутність інтимного життя, і він не міг навіть уявити, як далеко зможе зайти у своїх дослідах, тобто наскільки глибокою була рана від того, що свого часу він не реалізувався як чоловік і батько.

«…отже, все стабілізувалося та пішло рівними коліями. Майже весь рік я провів біля акваріума, лише час від часу виїжджаючи до міста та приносячи додому нові екземпляри. Декілька разів я просто їздив погуляти й подивитися на столицю, але це мені не дало особливого задоволення, і врешті-решт мої вилазки стали або полюванням, або звичайною поїздкою по газети.

Спочатку ці газети задоволення так само не давали, але я їх читав. З якогось часу я став помічати, що мене тішили новини про поневіряння й жебрацтво людей, якими були насичені видання. Схоже, над країною нависла чорна проклята хмара, люди ніяк не можуть повірити, що вона розвіється, і дуже потерпають від того. Отож ненависть моя до людей тільки зростала, я цілими днями перечитував біля акваріума біографії злих геніїв людства, мене збуджувала і надихала кількість жертв, принесених ними задля побудови ідеальних механізмів покори, ненависті, недовіри, одноманітності, збуджували ці вивірені схеми. В них відчувався неабиякий творчий диявольський розмах і водночас лаконічна математична точність. Кожну риску, кожну деталь було розраховано і передбачено.

Взагалі, виродку, почитай якось у вільний час життєписи справді великих людей, не тільки тих, які несли світло й радість, а й тих, чия хода супроводжувалася болем і страхом, — з цих книжок можна багато чого почерпнути.

Так, я ненавидів людей дедалі більше — за їх скавучання і обмеженість, і мені було легко, як ніколи. Ніщо не робить людину такою невагомою, як здатність і можливість вільно демонструвати свою ненависть або любов. В мені буйно квітла мізантропія, і наслідком її стало те, що тепер я вводив голку у вени моїх жертв, майже не відчуваючи збудження — тільки агресію, яка з’явилася натомість. Мені було солодко від того, що зараз чиєсь життя завершиться, досить мені лиш захотіти. Солодко було й від того, що надалі чиєсь існування залежало би тільки від мене і могло відбуватися винятково під моїм контролем.

Такий настрій мене супроводжував аж два роки, я плекав у собі злість і уважно спостерігав за процесами, що відбувалися в акваріумі. Наприкінці весни 1998 року в ньому було більше сотні маленьких людисьок, ледь не дві третини з яких ніколи не знали світу поза цими скляними стінами. Приблизно в цей час я вперше зауважив у них ознаки якогось колективного розуму.

Я не знаю, чи вони якось спілкувалися поміж собою, — схоже, що спілкувалися, хоча я і не впевнений, — але з часом всередині їхньої вже доволі численної спільноти сформувалися групи, кожна з яких мала свого лідера, — у всякому разі, збоку так виглядало. Представники різних груп спілкувалися дуже рідко, і в основному це відбувалось у формі боїв за місце біля годівниці, — якщо це взагалі можна назвати спілкуванням. Я ніколи не втручався, просто фіксував на папері перевагу однієї групи над іншою, і згодом, підбивши підсумки, побачив, що група, яку очолював номер шостий, отой колишній адміністратор заводу, виглядає найсильнішою. Вони майже ніколи не програвали, очевидно, якраз за рахунок того, що їхній вожак зумів зберегти певні примітивні організаторські здібності.

Ще маю зауважити, що лідерами (їх на той період було четверо) були винятково ті, хто потрапив до акваріума із зовнішнього світу. А народжені під час експерименту були в масі своїй аморфними, вони навіть до груп іноді не приєднувались, їм було все одно, що їсти і що пити, аби тільки ніхто не чіпав їх і не заважав годинами вивчати поглядом світ за склом.

О, так! Схоже, це взагалі було єдине, що цікавило молодняк, народжений уже в акваріумі — світ за склом, вся його яскравість і безмежність, а також разюча відмінність від того, що вони бачили у своїй скляній в’язниці…»

А, ну звісно ж, я таке теж бачу і чую щодня. Золота мрія молодих українців про еміграцію, яка хвилює нас уже протягом поколінь. Ми так само стоїмо, притиснувшись спотвореними обличчями до скляних воріт терміналів, де починаються дороги на захід, і замріяно пускаємо слину, мріючи про забугорне життя. Ті, хто вириваються, іноді влаштовуються гарно, іноді не дуже, але всіх їх у певний момент, наче багнетом, пробиває сум за своїм засраним, але рідним акваріумом і безмежний розпач від того, що вони своїми руками колись відрізали собі всі шляхи до повернення.

Одна моя знайома ще у віці двадцяти років виїхала до Польщі і вже девять років живе в одному із польських міст. Там вона познайомилась із французом, вийшла за нього заміж, народила. Її дітей звати Крістоф та Жанін, і сама вона, пишучи мені листи, дуже часто використовує польську або французьку мови там, де їй стало складно висловитись українською. Але останній лист її мене здивував у тому плані, що ні польської, ні французької там немає. Я отримав його на самому початку серпня. Ось, що вона писала:

«3 серпня 2011.

Привіт, Лесику!!!

Вибач, що довго не давалася чути. Схоже, в мені утворилась страшна діра, куди витікають усі начебто підібрані мною слова, і я залишаюся беззахисною і німою.

Учора було дев’ять років від того дня, коли я виїхала до Вроцлава. Вчора я багато про це думала і зрозуміла, що я забуваю Україну, вона вивітрюється з мене, і нічого я зробити з цим не можу. Я можу без проблем зірватися і поїхати на вихідні до Венеції, Парижа, Відня чи ще кудись, мені це дозволяє час, фінанси і чоловік. Але я не можу зірватись та поїхати до рідного свого Тернополя, хоча він значно ближчий за той Париж. Не можу насамперед тому, що мені там немає що робити, я змінилася, я зламалася, я більше не уявляю себе в цьому місті навіть на вихідних. Все, що відбувалося більше