Олексій Чупа - Акваріум

не вистачало. Ми посадили дівчат і жінок, а чоловіки непевно вмостилися на вільному просторі. Їхали якимись провулками хвилин сорок, не менше, вікна нам позачиняли. Якоїсь миті здалося, що везуть розстрілювати, так байдуже гавкав на нас з-за скла офіцер з мордою бультер’єра.

Але ми приїхали на подвір’я відділення міліції нашого району, до якого від місця, де нас пов’язали, пішки хвилин десять. Ну і чого вони хотіли добитися — налякати? Смішно.

Нас грубо вивантажили з автівки, вишикували біля стіни і по одному запускали всередину на складання протоколу. Коли мене заштовхнули в приміщення, я побачив людину в цивільному, яка, не назвавши себе, відразу посипала запитання. Я відповів, що не говоритиму нічого, поки він не покаже документи. Він якось недобре посміхнувся, показав свою корочку й почав заповнювати протокол. Я відповідав коротко. Винятково за змістом запитань, але цього йому було достатньо. Схоже, будь-яку мою провину він зміг би довести лише тим, що я був присутній на площі під час демонстрації. Якби я був до неї байдужий, мене б там не було. Коротко кажучи, логічний пацан, аж заздрісно стало.

Після цього під конвоєм відвели до сусідньої кімнати, пекельно холодної і більшої за розмірами. Там одразу ж відбувався суд. Суддя не цікавилася моїми відповідями на запитання і зауваженнями стосовно судового процесу і через п’ять хвилин присудила мені десять діб адміністративного арешту за участь у несанкціонованому заході.

Плюючись кров’ю від злості на стіни коридору ізолятора, я йшов під супроводом молодого солдата до камери. Там уже сиділо шестеро хлопців, всі з автозаку. Привітали вони мене як старого знайомого, хоча вперше ми побачилися лише годину тому. В камері було холодно, до кінця дня привели ще ледь не тридцять чоловік. Ті, кого забрали не на площі, а пізніше, вдома, казали, що чули в новинах на незалежних станціях, що заарештовано ледь не  тисячу осіб у різних кінцях міста.

Я був вражений. Вражений такою кількістю затриманих, бо, якщо стільки затримано, то скільки ж тоді не затримано після цих акцій? За елементарними підрахунками — разів у сто-двісті більше. І ще мене вразив такий розмах операцій спецслужб. Знову-таки, спав на думку Шенколюк з його загонами велетнів, які розривали маленьких людей на шматки. Щось подібне я бачив сьогодні на площі. Враження було, що все шите білими нитками, все спровоковане і надумане.

Найцікавішим же було те, що я навіть не знав, що це за демонстрація була, на якій мене затримали!

Поводження наглядачів у камері було жахливим. Я особисто двічі отримав удари в живіт від них за українську. В їжу, яку нам приносили з тюремної їдальні, вони плювали на наших очах. Побачення з рідними не дозволяли, передачі отримувати теж не рекомендували, обіцяли когось натравити.

Декількох із нас час від часу викликали на допит. Вони поверталися і казали, що сто відсотків будуть порушені кримінальні справи, і що зараз переглядають десятки годин відзнятого на площі та в її околицях матеріалу.

Я оголосив голодування, протестуючи проти умов поводження із затриманими, а також через те, що жодної провини за собою не визнавав. Разом зі мною голодування оголосили ще четверо хлопців. Адміністрація погрожувала нам чотири дні. Потім два дні взагалі нікого з наглядачів не було видно — ми були залишені самі на себе, в повітрі висіла напруга.

Надвечір сьомого дня нашого ув’язнення в ізоляторі стало галасно. Коридорами, судячи зі звуків, неслися люди, і незабаром напроти камери зупинилося кілька чоловік, які повідомили нам, що вже другий день у столиці тривають заворушення, що президент і кілька міністрів, разом із великою кількістю працівників спецназу, взяті в облогу в резиденції під Києвом, але надовго їх не вистачить. З’явилися нові лідери, які наказали звільнити всіх затриманих на демонстраціях за останні два тижні.

Камери відчинили, і всі побігли на вулицю. Скажу чесно, мені було байдуже до нової влади. Я хотів побачити Шенколюка.

За межами ізолятора святкували майже перемогу над диктатурою, з кожного вікна майорів державний прапор, але люди поводилися якось скуто, можливо, вони до кінця не вірили в це, можливо, вони просто боялися життя, яке тепер мало початися, — не знаю. Вулиці були заповнені мовчазними і невпевненими в собі і своєму майбутньому, але усміхненими людьми. Так, схоже було на те, що вони просто не знали, що робити далі, безпорадно ходили вулицями і усміхалися, одурівши від щастя.

На Карла Маркса, 38 я дістався години за дві. Це був величезний, занедбаний і похмурий будинок. Схоже, в цьому районі досі всі особняки залишаються незаселеними, така собі мертва пухлина на тілі міста.

Я входив досередини, відчуваючи, як дрижать руки. Шенколюк був дуже хитрим і вмів прорахувати плани до найменших деталей. Я досі не був впевнений, що це не пастка, і касета була записана не для того, щоб затягти мене до цього будинку.

Та, щойно увійшовши на перший поверх, я зрозумів, що Шенколюк казав чисту правду. Він сповідувався мені. В будинку був дуже сильний і однозначний запах. І помер тут, вочевидь, не тільки божевільний вчений-садист. Затуливши носа, я обережно походив першим поверхом, заглядаючи в кожну кімнату на своєму шляху. У кімнатах було повно мотлоху, і в них нікого не було. Проминув бібліотеку, кухню, кімнату з більярдним столом, і піднявся рипучими сходами нагору. Пам’ятаючи розповідь Шенколюка, я вже уявляв, куди мені треба йти. Я цілеспрямовано крокував до кімнати в кінці коридору. Вів мене запах, який з кожним кроком ставав дедалі сильнішим, відчував його навіть затуленим носом, мені здалося — навіть порами.

Нарешті я дістався потрібної кімнати і різко відчинив двері, не в змозі себе мучити.

Шенколюк сидів у кріслі, в профіль до мене. Очі його були розплющені, він не дихав. Він був мертвий, але виглядав як живий, хіба що дуже висохлий. Хоча, хто його знає, — може, він такий і був за життя. Коли я слухав його голос, я намагався уявити, який він зовні. Скажу чесно — не зміг. Я уявляв його приблизно таким, яким був геніальний злочинець Ганнібал Лектер з відомого фільму, але Шенколюк був іншим. Він був великого зросту, руки, що лежали на колінах, напевно, колись були неймовірно сильними. Очі незрозумілого кольору, над губами жорсткі пригладжені вуса, а на голові величезна лисина. Виглядав він, в цілому, колоритно, але не це притягло мій погляд в перші хвилини мого перебування в кімнаті.

Прямо під його ногами безсило плазувало шість чи сім на вигляд дорослих людей, повзали вони підлогою із засохлими на ній плямами крові і трупами колишніх своїх товаришів по нещастю. Трохи далі, ближче до вікна, була купа скалок скла, на яких лежав дерев’яний ідол, одягнений в чоловічий одяг. Ідол мав перегризені гомілки і тріснуту при падінні на підлогу голову.

Картина була огидна, — ледь живі люди на підлозі досі виконували мрію Шенколюка: вони повзали у нього в ногах, вони плазували перед ним, навіть мертвим, і байдуже, що він їх зараз не бачив, я впевнений, що душа його, якщо вона колись була в Шенколюка, зараз задоволено потирає спітнілі руки.

Я побачив коло нього аркуш паперу. На ньому було написано:

«Ось ми і побачилися, виродку. Я вже здох і мушу тебе запевнити, що мені зараз добре. Я забув згадати в касеті одну деталь. Ці раби, яких я виховав, ніколи вже не зможуть стати людьми. Гадаю, в цьому ти вже переконався. Тому останнє моє прохання — добий їх, якщо там є хтось живий».

Шлунок раптом підстрибнув аж до горла, і я швидко залишив кімнату Шенколюка, збіг сходами на перший поверх, а звідти — надвір. Стоячи біля дверей, я побачив з іншого боку вулиці людей. Вони стояли, усміхались і якось відсторонено дивилися в бік зупинки, звідки, напевно, і прийшли сюди нещодавно.

У руці щось шелеснуло — це був аркушик паперу, єдине, що я залишу собі на пам’ять від володаря акваріума, Шенколюка.

Очі натрапили на літери: «Ці раби, яких я виховав, ніколи вже не зможуть стати людьми».

Щось є в цих словах правдиве, і відчувається воно просто зараз.

Схоже, мене разом з іншими всього лише пересадили з одного акваріума в інший — більш просторий.