Надія Борзакова - Дякую за зраду!, Надія Борзакова

Але з погляду зрозуміло, що це слова. Він не вірить йому. І в цьому сам Андрій і винен. Треба себе в руках тримати, а він… Зустріч з Евою надто багато сколихнула в пам'яті. Помилка, яку він не міг пробачити. І це реально вибивало…

Повернувся до себе до кабінету. Він величезний, як футбольне поле. Одна стіна – повністю скло. Звичайно із захистом від сонця бо в іншому випадку він би зварився тут до якоїсь там матері влітку навіть з кондиціонером. Ну чи згорів би. Криво посміхнувся, згадавши, як Ева його просила кепку вдягнути та сорочку замість футболки, щоби не згоряв на сонці.

"Розбудив" комп'ютер, ввів пароль і за роботу. Вона - ще одні ліки від усього у світі. І робив Андрій свою роботу добре. Реально. Ненавидів її всіма фібрами душі, але робив. На зло батькові, який ніколи в нього не вірив, назло мачусі, яка спала і бачила як заграбастити тонни бабла... Назло всьому на світі.

Заміжня вона! Ні, ну… Чоловік не стовп, звісно. Але тільки ось така, як Ева, не вийшла б заміж без кохання, а отже... Не має він права лізти і руйнувати ще й її життя. Він мав шанс на щастя, але Андрій його профукав. А тепер все, пізно… Точніше, не тепер пізно. А вже дванадцять років як…

Щастя вже було в його руках, але руки були криві. На цю цитату він днями у мережі натрапив. Прям знак, не інакше.

Пішов у справи. Так і пролетів день. Клац і все. Захід сонця за вікном. Гарно. Мабуть, вигляд із вікна був єдиним, за що Андрій любив свій кабінет. Місто, як на долоні, річка. І заходи сонця ...

Смартфон ожив. Дзвонив Стас. Його найкращий друг і, за сумісництвом, один із найкращих адвокатів у столиці. Так, і в тридцять п'ять таке іноді буває.

- Здорово, Мирний! Що ти?

- Не повіриш, на джобах парюсь.

- Не повіриш, я теж, - весело озвалася трубка. - Слухай, я чого дзвоню. У мене у дружбана колеги своя СТО-шка. Він розширюється і хоче свої послуги вам запропонувати. Чел надійний і команда в нього також. Профі реально.

- Настільки профі, щоб замахуватися на обсяги тачок нашого холдингу?

- Можливо й настільки. Це вже сам вирішиш. Тож як можна дати твої контакти?

- Ну давай…

- Окей.

Дружбана колеги звали Дмитро Опанасенко і написав він Андрію рівно через п'ять хвилин після того, як той розпрощався зі Стасом. Пропозицію скинув. Реально вигідна. Так, компанія для рівня Миронівського холдингу дрібнувата, але… Але Андрій поважав амбітних селфмейдів, а тому давав їм шанс. Звичайно ж, після ретельної перевірки, яку він і доручив здійснити своїм надійним та спеціально навченим людям. Впоралися ті швидко. І вже наступного дня у Миронова-молодшого було все “досьє”. На фірму загалом і близьке коло цього Дмитра зокрема. Миронов вчитався, придивився... І офігів, коли побачив, що з однієї з фотографій йому посміхається Ева.