Надія Борзакова - Дякую за зраду!, Надія Борзакова

Глава 9

Андрій Миронов

А він ніколи про неї не забував. Ось десятки дівчат, що були після, так, пройшли як по дотичній. Серед яких його колишня дружина, з якою Миронов чотири роки прожив. Яка, ні, не Христина…

Христина… Брехлива, дріб’язкова, отруйна сучка. Все через неї. Все! Вона зламала його життя, зруйнувала, розбила на уламки. А Ева зібрала назад. Шкода, через цю отруйну сучку, Андрій цього не помічав. І не оцінив. І втратив її. Еву.

Він ніколи про неї не забував. Жодного разу за ці дванадцять, матір вашу, років. Ні-ні, та й згадає той чи інший момент із нею. Погляд, посмішку. Дотики. Кожну з нею порівнював, так. У тому числі і Христину. Ось так!

І жодна не витримувала порівняння. Навіть Євгенія, його колишня дружина. Хвацька, як акула і холодна, як лід. З нею у них був суто діловий союз. Холдинг на той момент переживав не найкращі часи, були потрібні вкладення. А у Євгенії був сімейний бізнес. Теж батьківський. Гроші до грошей, коротше. І обидва це розуміли. А за чотири роки гроші від грошей, так? Але розійшлися вони красиво та полюбовно.

З моменту їхньої зустрічі з Евою тиждень минув. І кожен із цих семи днів Андрій думав про неї. Згадував їхні півроку. Начебто багато з того часу всього було, а все одно спогади і, головне, відчуття залишилися. Живі, так. Красиві, як і сама Ева. Красива душею і тілом. Тепла, м'яка, сонячна, світла. Яку він втратив через цю отруйну…

А, чорт!

Очам не повірив, коли зіткнулися. Злий, як чорт, з тачки вилетів, думав зараз водія, що в'їхав у нього, по асфальту розмаже, а тут вона. Насправді вона. Така сама, як він пам'ятав. Точніше ні, не така. Ще краща із віком. Жіночніша. Тонка, як тростина. І очі ці в пів обличчя. І шовк волосся пшеничного кольору. Вони Мироновому поля, на яких пшениця колоситься нагадували. Зігріті сонцем такі, знаєте? Повз які по трасі їдеш і зупиняєшся помилуватися.

Заміжня вона. Ні, ну а що? Звичайно ж вона заміжня. Такі дівчата – для сім'ї – не можуть бути самотніми. Таких на мільйон одна. Знайшов? Хапай, своєю роби та тримай обома руками. Бережи, як зіницю ока. І нікому не віддавай. Ніколи.

Напевно, й дітки вже є. Андрію легко було уявити Еву мамою. Вона створена для цього. Щоб бути дружиною та матір'ю. У ній любові цієї та турботи стільки, що всю планету обігріти вистачить. Любові, якої Андрій не знав до неї.

Ні, мама його, звісно, ​​любила. Його та його батька. Шкода, в Андрія спогадів про це майже не залишилося тому, що та померла під час пологів, коли йому було вісім років. Вона та його молодший брат… Матері не можна було народжувати, а батько наполіг, от і… І цього Андрій ніколи йому не пробачить.

Ні-ко-ли.

Цього й того, що він із Ольгою зійшовся. Ще й через п'ять хвилин після смерті дружини. З тупою, меркантильною сучкою, яка має з достоїнств тільки те, що вона молодша на п'ятнадцять років і яка його матері в підмітки не годиться...

Хвиля злості, що піднялася всередині, швидко схлинула. Він давно вже дорослий і навчився стримуватися. Приборкав характер. Майже. Опанував себе, у бізнес підтягнувся потім, щоб не дати справі потрапити в руки його тупої мачухи і ще тупішої сестрички... Тупо з помсти, так. А все одно іноді думав, що краще звалив би, як того й хотів колись…

Коли з Евкою був. Він на той час був зовсім іншим. Пораненим, так. Але й відірваним. Живим. Бунтарем. Якому ніхто і нічого не указ. Вільним… Від усього, окрім отрути.

Перед думкою знову з'явилося обличчя Евеліни. Ніжна, тонка, юна… Хоч їй тридцятка вже. У такому віці більшість пластмасові тітки, а вона… Все така сама, як він пам'ятав. Але вже чужа.

Більше не його. І все через цю…

- Андрію! Що скажеш? - голос батька увірвався у його думки.

І з неба на землю повернув. А точніше у величезний та просторий кабінет з панорамним вікном та величезним прямокутним столом по центру. За яким сиділи упаковані в дорогі костюми дядьки та приймали рішення на мільйони грошей. І одним із яких тепер був Андрій.

А колись усе, чого він хотів, це помчати на байку на край світу.

- Я повністю згоден, - з важливим виглядом і навмання.

Адже жодного слова не чув зі сказаного. І навіть того, хто говорив, не бачив. Перед очима у Андрія було те літо. І осінь. І зима. І Новий рік. І Ева…

Яка вже не його.

- От і відмінно. Тоді на сьогодні все. Дякую всім, - промовив батько.

Дядьки повставали зі своїх крісел і вирушили до виходу із зали перемовин.

- Андрію, що з тобою таке, м? Ти начебто головою в іншому місці. Щось сталося? - порівнявся з ним батько.

Андрій зміряв його недовірливим поглядом. Денис Олегович був високим і, незважаючи на свої шістдесят років, усе ще міцним та підтягнутим чоловіком. А ще владним, жорстким, навіть іноді жорстоким.

- Ти з якою метою цікавишся, батьку? За бізнес боїшся? Так ти ж усім керуєш. І на крайняк, Олечка є та й Аліні скоро двадцять один рік. Одна з них може моє місце зайняти, якщо щось піде не так. Чи ні?

Добре. Добре! Не приборкав він свій характер до кінця. Як і “потяг до пригод”. Бавився іноді, як у молодості, нелегальними боями. Зганяв таким чином емоції, так. Останній раз закінчився на лікарні, а потім у рехабі, де Андрій два місяці всякі таблетки жер і розмови з психіатрами-психотерапевтами вів. Трохи кукухою там не поїхав, але батько переконався в тому, що його “саморуйнівна поведінка на ґрунті депресії” вилікувана і відчепився. А сам Андрій вирішив з боями зав'язати. Вік, мати його так, дається взнаки як не крути. А покалічитися не варіант. Бо, як ви пам'ятаєте, дозволити щоб бізнес колись дістався Аліні з Ольгою не міг і не хотів.

- Тебе криє знову, так? - прошипів батько, - Зв'яжися з Гнат...

Оце вже ні. Ось цього всього більше не буде. Ніяких мозкоправів та терапій!

- Все нормально, тату, правда. Справ просто багато, а ми дві години з порожнього в порожнє... Не хвилюйся.

- Добре. Повірю на слово, - хмикнув батько.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍