Каміла Дані, Марі Керімей - Два в одному, Каміла Дані, Марі Керімей

Ксеня
— Вона хотіла дітину? — ніяк не можу скласти два плюс два.
Притягує назад до себе, обіймає за плечі, сковуючи в капкан.
— Вона хотіла дитини, щоб прив’язати мене, і коли я розповів правду розізлилася. Зізналася, що не кохає і зі мною тільки заради грошей.
— Бліна, — це ж треба бути таким стерво!
Тиша поглинає вітальню. Ми обоє перетравлюємо інформацію і тільки його стальні обійми й стукіт серця, який я відчуваю спиною видають нервозний стан чоловіка.
Накриваю долонею його руки, які мирно лежать на моєму животі. Підтримую мовчки, відчуваю, що саме це йому зараз потрібно.
— Ти розчарована? — в голосі нотки болю та надії.
— Ні, чому повинна? — справді, адже зараз все можна вилікувати.
— У двадцять я захворів на паротит і це вплинуло…
— Я зрозуміла, не продовжуй, — не бажаю змушувати його хвилюватися і думати про це, — і скажу, що надія є завжди, потрібно тільки вірити.
— Не в моєму випадку, — підіймається на ноги, залишаючи мене саму. Через декілька хвилин повертається з пледом накриває мої ноги.
— Не можна хворіти, ми на роботі, — сміється.
Всю ніч ми розмовляємо. Ян відкрив себе з зовсім іншої сторони, дивував і підкорював, здавалося й не було нашої війни й відрази, а чи взагалі була..
Потім почався тиждень…
Кожного разу мені здавалася, що в Яна вселилася якась інша душа і коли тиждень закінчиться він знову перетвориться на паскудника.
Кардинальні зміни просто вражали і щоразу, коли він робив наступну приємність я випадала з реальності. От, наприклад вчора після роботи я вийшла з поліклініки, а він стоїть з букетом троянд під дверима. А ще подобається, що він не тисне в інтимному плані.
— Привіт, — в прочинених дверях показується міцна статура Яна.
— Привіт, — опускаю очі на папери. Сьогодні був важкий день: дві операції й, на жаль одну собаку ми не змогли врятувати.
— Як ти?
— Нормально, чому питаєш? — я справді погано себе почуваю. Не можу опанувати себе. Все розумію, але …
— Люба, це не твоя провина. Господарі пізно його привезли. Ми нічого не могли вдіяти.
— Знаю, — кидаю ручку на стіл підіймаючи голову. — Просто… просто… я завжди так, — може й не завжди, але сьогодні сльози самі рвуться на волю.
Ян обходить стіл, ніжно ловить мою руку змушуючи піднятися з крісла й притягує у свої обійми.
— Все буде добре, — ховаю носа в комір, дихаю вже такими рідними парфумами.
—  Звичайно, — просто ... я не можу розібратися в собі. Протягом декількох днів у мене дивне відчуття. Здається, що все добре, і водночас щось не так.
— Завтра корпоратив, ти вже готова,  — відсторонюється. Чарівно усміхається.
Бліна, я досі не можу повірити, що цей Ян і той, хто відкрутив кран на кухні, одна й та сама людина.
—  Завжди готова,  — витискаю з себе усмішку, даруючи теплий погляд.
—  Вже пізно, поїхали додому,  — трясу головою й починаю збиратися.
Треба проконсультуватися з Вірун, може, вона зрозуміє, що зі мною коється.
—  Усміхнися,  — смішно надуває губи Ян, відкриваючи дверцята автомобіля. Сідаю, пристібаю ремінь і відразу ж друкую SMS подрузі.
Вірун передзвонює, але я відхиляю виклик.
Як тільки опиняюся у своїй кімнаті відразу набираю її номер.
—  Привіт, закохана, — лине іронія.
—  Ві, про що ти?  — закочую очі до стелі.  — До речі,  — сідаю на край ліжка. —  Вірун, я не розумію,що зі мною відбувається.
—  Так, що трапилося? Чи погана істота вилупилася і знову показує ікла?
— Ні. Справа в мені. Останні дні я дуже чутлива, все дратує, і разом з тим хочу плакати.
—  Ой, мамо ... Цього місяця були червоні дні?  — фиркає в трубку, важко зітхаючи.
—  Ще не було,  — цього не може бути! Ми завжди оберігалися з Вадимом, а з Яном  — нічого не було.  — Це неможливо,  — випалюю.  — Я думаю, що це все на нервах.
—  Може бути, але раджу зробити тест.
—  Так, Вірун, напевно зроблю для впевненості,  — скидаю виклик.
Витрясаю все з сумки на ліжко. Декілька хвилин дивлюсь на маленьку коробочку й ...
Завтра зроблю, після корпоративної вечірки. Хочу, принаймні один раз бути принцесою на балу.
Підіймаюсь з ліжка витираючи сльози. Ні, я не проти маленької крихітки, тільки Ян ... Ми обговорювали його проблему. Я припускала, чисто з інтересу, що можна усиновити дитину. І він не впевнений в тому, що зможе виховувати чужу дитину. Та й нав'язуватись я буду...
Не можу заснути всю ніч. Дивлюся на стелю, прокручую останній тиждень мого життя. Він був схожий на казку, але зараз саме час повернутися в реальний світ.
Рішуче підіймаюся з ліжка, підхоплюю невелику коробку з тумбочки й ховаюся у ванній.
Роблю всі необхідні маніпуляції й декілька нескінченних хвилин кружляю по холодній плитці в очікуванні результату.
Тремтячими руками підіймаю маленький тест і не знаю сміятися чи плакати.
Дві яскраві смужки навертають на очі сльози й протяжний стогін з горла.
Знову ховаюся під ковдрою накриваюся з головою і засинаю намагаючись зрозуміти, як краще вчинити.
—  Ксю, в тебе все добре?  — чую крізь сон.
—  Так,  — потягаюся у ліжку.
—  Вже одинадцята година, я почав хвилюватися, - ласкавий голос Яна змушує пригадати мої нічні пригоди.
—  Дай мені десять хвилин.
—  Добре,  — чую кроки.
Приймаю душ, переодягаюся, спускаюся до кухні. Ян у спортивному костюмі стоїть біля плити. Аромат його фірмової яєчні так і манить, утворюючи повний рот слини.
— Подобається?  — Він стоїть спиною, як дізнався, що я розглядаю його точні рухи та широкі плечі.
—  Як ...
—  Як дізнався?  — повертається до мене.  — Дуже просто,  — примружує очі,  — ти голосно дихаєш,  — сміється.  — Чесно кажучи, я бачив, як ти спускалася.
Кладе на стіл тарілку зі сніданком, відсуває стільчик, запрошуючи мене присісти.
Розумію, що зуміла впустити цю людину глибоко в серце, і  на очі знову навертаються сльози.
—  Дякую,  — легенько посміхаюся. Опускаю очі, адже розумію, що це наш останній сніданок. Тяжкість у грудях долає здоровий глузд, і я не втримую одиноку сльозу.
— Що таке,  — присідає навпроти. Обличчя стає чорніше хмари, а в очах читається нерозуміння.
— Ні, нічого,  — беру себе в руках.
—  Я ж бачив,  — напирає. Накриває мою руку своєю долонею. - Ксю-ю!?