Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Живи сьогоднішнім днем, бо завтра і вчора – не такі важливі у земному календарі.

Омар Хайям

Іванка. 2017 рік

Із шаленою задухою і кашлем я поверталась до життя. Відчуття такі, ніби не холодна вода у горлі побувала, а кип’яток. Все боліло і пекло, а від кашлю ще й сльози заливали щоки, ну або я просто плакала. Я не просто не втекла, я ледь не померла за кілька метрів від будинку. Не знаю, як мій кат і рятівник в одному лиці так швидко витягнув із води. Як лише зміг так різко з’явитись? Неважливо, головне, що врятував, за що я була йому безмежно вдячна.

Коли вже майже пішла на дно, дужі руки чимдуж потягнули нагору. І я вчепилась за нього з останніх сил, за останню надію на спасіння. Вже на землі, заходячись кашлем і тремтячи від шаленого холоду, зрозуміла, що і досі тримаюсь за сильного чоловіка. Цупко стискала пальцями його міцні руки, які покрились краплинками води і мокрими доріжками від них. Чоловік у відповідь так само стискав мене, не думаючи відпускати. На його обличчі був переляк і біль, який одразу змусив отямитись. Я згадала про поранення, а коли перевела погляд на його ногу, зрозуміла, що знову треба рятувати.

- Твоя нога.

Промовила із величезними зусиллями тремтячим і зірваним голосом. Він не відразу зрозумів, про що йде мова, а коли поглянув, то брудно вилаявся сам на себе. До нас підійшли двоє чоловіків, вони допомогли піднятись своєму ватажку і накрили його широкі плечі ковдрою. До мене ж підійшов мій кривдник, той же, що знущався і бив, постать якого я могла впізнати серед сотні. Люди, які заподіяли шкоду, врізаються у пам’ять якось дуже чітко. Тепер він не кидав мене, а навпаки допоміг піднятись і ковдру накинув на плечі. Я закуталась у неї з великою радістю і на все ще тремтячих ногах покрокувала за натовпом. І як втекти хотіла від стількох сильних мужиків? Щось я недооцінила нагляд за будинком і дуже переоцінила власні сили. Надто екстремальна ситуація, щоб тверезо мислити і правильно діяти. Інстинкт самозбереження і страх ледь не привели до самознищення. І невідомо, що мені буде за надто нахабну витівку.

Ватажка вмостили на світлий шкіряний диван, а я причаїлась у віддаленому кутку. Сил стояти було обмаль, однак опуститись на крісла я не наважилась, досить і теплого покривала. Зараз я більше переживала за стан чоловіка, як би це безглуздо не звучало. Бинт на його нозі добряче намочився, і не лише водою – на ньому дедалі більше зростала червона пляма.

- Русий, лікар зараз на операції і найближчі години не зможе приїхати. Знайти іншого?

Більше не могла дивитись, як чоловік мучиться від болю, він же врятував мені життя. І, як би там не було, ще жодного разу не завдав шкоди. Якщо не враховувати причини мого викрадення і низки подальших негативних моментів.

- Не треба. Принесіть мій чемодан.

Я скинула з плечей ковдру і впевнено пройшла до Русого, який мав каштанове волосся. Кличка у нього не дуже зрозуміла, та й яка мені різниця, справжнього імені і так не дізнатись. Злочинці перезирнулись між собою із нерозумінням, однак заперечувати не стали. Вже через хвилину виконали прохання і пішли від одного помаху руки старшого. Я одягнула рукавички і взялась знову латати його ногу. Поки наново зашивала кілька швів, що розійшлись від перенавантаження, мимоволі розглядала пацієнта. В очі дивитись не наважилась, бо соромно за свій дурнуватий вчинок. А от сильні руки, накачані ноги, кубики пресу, що виднілися з-під мокрої футболки, притягували очі магнітом. Він не дуже високий, може, нижчий за Сергія, проте вигляд мужніший і сильніший. А ще енергетика зовсім інакша, чужа і неймовірно потужна, здається, вона хвилями від нього відходить. Що ж я роблю? Порівнюю їх? Злякалась, що помітив, як розглядаю, і підняла очі, щоб зустрітись із його темним від хтивості поглядом. Яскраво зелені очі тепер стали темнішими, вже викликаючи не захоплення, а страх. Коли поглянула на мокрий топ, крізь землю захотілось провалитись. Швидко перев’язала рану і зіп’ялася на ноги, щоб відійти подалі. Поспіхом зняла рукавички і вхопила ковдру, щоби знову сховатись у ній вже не від холоду, а палаючого погляду.

Чоловіка моя реакція ще більше втішила, він задоволено усміхнувся. Деякий час оглядав мене пронизливим поглядом. А потім поставив запитання, на яке вже мав логічну відповідь, вистроївши ланцюг зі здогадок:

- Ти вирішила втекти, бо засумнівалась, що Сергій тебе забере? Не можеш повністю довіритись людині, яка може роками вравно брехати, так?

Так, ця деталь із життя мого нареченого є неприпустимою і жахливою. Хай для якої мети, брехня залишається брехнею і виправдання їй нема. Зараз я почувалась винною, бо не намагалась щось змінити, навпаки чекала, коли Сергій спіймає у свої тенета злочинця. І так, я не стовідсотково довіряла своєму чоловікові. Він багато недоговорює, або взагалі відмовляється ділитись особистим зі мною. Для Сергія основною у житті є робота, а потім я і все інше. Він така людина, і я навчилась поважати його думку і не намагатись перетягнути на себе увагу. Кожне намагання приводило до сварок і докорів у мій бік. Тож мовчання і слухняність стали єдиним виходом з усіх конфліктних ситуацій.

Стало прикро і боляче, що посмів так копатись у моїх почуттях. Що заглядає у душу, коли цього не просять. Я ж до нього не лізу, навіть імені свого не назвав, що вже там говорити про глибші теми. З ним мовчати не хочеться, навпаки – треба захищатись.

- Я вільна людина і не маю наміру тут добровільно залишатись. А мої стосунки з нареченим посторонніх і нетолерантних людей взагалі не стосуються.

Він піднявся впевнено і досить легко, як для пораненого. Підійшов упритул і до вуха мого схилився. Прошепотів так, що від гарячого подиху і близькості мурашки пробіглись по шиї:

- Залишишся, добровільно-примусово.

Відсторонився і вже грубо наказав:

- За мною до твоєї кімнати!

Я послухалась і за другим дублем пішла за ним знайомим приміщенням. Тепер теплий душ і халат здавались правильнішим рішенням, ніж втеча. Вже би мирно спала у теплому ліжку, а не помирала від страху у водах ставка. Знову запустив до кімнати, залишившись у дверях.