Лариса Підгірна - Червона Офелія

— Я щось не второпаю, Шведе! — тепер, замість пані Ліпінської, обурено зашипів гусаком Чорницький. — Що ти за друг? Я познайомив тебе з жінкою, яка мені подобається, а ти вклав її у ліжко тієї ж ночі. Я ділюся з тобою всіма своїми планами, а ти поступаєш на службу і мені про те ні слова…

Марко потер обличчя. Не хотілося про це казати, але, вочевидь, мусів:

— Ну, ти ж мені теж не розповів, що після Одеси з Юрком Коцюбинським зійшовся і майже місяць із ним у Харкові геройствував…

— Чекай… — Чорницький криво усміхнувся. — То тепер тебе приставили з мною наглядати? Я чистий, Марку! — прошипів він. — За мною нічого немає. Я нікого не катував, не розстрілював, як Коцюбинський…

— Хіба я тебе у чомусь звинувачую? — проказав Марко. — Я до того, що кожен сам вирішує, Костю, про що казати, а про що помовчати. А з Олесею Дмитрівною все сталося несподівано… Але хіба могло бути інакше? Я з війни на війну, з госпіталя — знову у госпіталь… Мені прагнулося чогось іншого, людського. Якщо хочеш, я був готовий закохатися. І ось… з’явилася Олеся… Була б вона офіційно твоєю дівчиною, я і вухом би не повів.

— Яке тобі діло до того? — відрізав Чорницький. — Хіба мало жінок у місті?

— Слухай, Костю! Сталося те, що сталося. То що… Стрілятимемося?

— Та йди ти до біса, Шведе! — роздратовано відповів Чорницький. — Знати тебе більше не хочу. Не друг ти мені.

— Молоді люди! Востаннє благаю! — парасолька пані Ліпінської знову вперлася Маркові у спину.

Швед піднявся. Чорницькому скоро перейде, заспокоїться, але він і справді почувався кепсько.

— Поговоримо потім, Костю, після спектаклю.

Той і вухом не повів. Удав, що не почув. Дивився, як і належить, на сцену, де розгорталося дійство.

Марко тим часом пробрався до дверей. Опинився на другому ярусі, звідти звернув похмурим боковим коридором, і сходами — донизу. Шалено закортіло побачити її, Олесю. Тут десь мали розташовуватися гримерки акторів. Тож, напевно, гримерку актриси Біличенко йому відшукати буде не складно.

— Юначе, що вам тут потрібно? Сюди не можна! — перегородив йому дорогу черговий. Він впевнено виступив уперед, загородивши Марку дорогу.

— Мені можна, — відказав Марко. — Може, підкажете, де знаходиться гримерка пані Біличенко?

— Олеся Дмитрівна на сцені, юначе! — вперто стояв на своєму черговий. — Рекомендую вам повернутися на ваше місце і насолоджуватися грою пані Біличенко звідти! Побачите актрису після спектаклю!

— Я зачекаю її в гримерці, — мовив Марко, не зважаючи на протести чергового.

Крамовський, поборник класичних театральних порядків, прагнув усіляко дотримуватися їх навіть у дрібницях. На всі його задуми у театральній касі грошей катастрофічно не вистачало, наприклад, на замки в гримерних, проте на кожних дверях він розпорядився причепити таблички з іменами артистів. На деяких, правда, по кілька. То були кімнати для статистів та загальні кімнати… Однак ім’я актриси Біличенко красувалося на дверях персональної гримерки. Примі не личило, наче простій статистці, ділити її з іншими. Марко відхилив двері, увійшов й опинився у чарівному безладі, властивому жінкам з витонченими натурами: сценічні костюми, розвішані на гачках, мало не під стелею, дві чи три причепні коси, котрі Біличенко вміло вплітала у своє власне волосся, віночки й хустини. На різьбленій рамі старого дзеркала — намиста різних форм і довжини, а на столику, поруч — пудрениці і мальовидла, парфуми та всілякі жіночі прикладки й шпильки для волосся; такі дрібнички Марко завжди із цікавістю розглядав на туалетному столику своєї матері, коли малим заходив до її кімнати.

Далі якісь переписи від руки — слова героїнь п’єс, котрі, вочевидь, Олеся завчала напам’ять.

Поспішати було нікуди. До завершення спектаклю майже година. Марко знайшов чистий аркуш й олівець, усівся на диван і поринув у свої думки. Мимоволі накидав знайоме за гравюрами зображення Шекспіра у широкому гофрованому комірці.

З якого боку підступитися до цієї історії? Чуття підказувало йому — з боку Крамовського, директора місцевого театру. Ідеальне прикриття! Занадто вже багато дивних збігів… Перехоплені шифровки у вигляді шекспірівських сонетів, бажання Крамовського поставити «Гамлета» польською, зрештою — раритетна збірка творів Шекспіра так само польською, яку Трегуб віддав на зберігання Олесі Біличенко… Спочатку всі ці факти видавалися розрізненими, але раптом поєдналися між собою у цілковито реалістичну версію… А якщо Микола Крамовський, удаючи із себе патріота та поборника українського театру, і є завербованим більшовиками агентом? А якщо це в його руках знаходяться всі ниточки, за котрі він тягне, коли потрібно? Що коли він і є тією «чорнявою красунею» з перехоплених радіошифровок?

Ще одне зображення, з козацьким оселедцем. Олексій Трегуб! Він, дарма що мертвий, залишив по собі не лише прощальну записку, але й багато незрозумілого: мріяв покинути військову службу і грати у театрі; зі слів Олесі Дмитрівни підбивав до неї клинці з надією, що вона допоможе потрапити до театральної трупи, залишив їй на зберігання раритетну збірку Шекспіра польською мовою. І, що важливо, саме такою збіркою користуються невідомі, передаючи радіошифровки у вигляді сонетів! Він же, Трегуб, стояв на варті у приміщенні Експедиції заготівель і державних паперів. Стояв просто біля дверей, за якими зберігалося викрадене кліше для друку 250-гривневої купюри.

Рука вивела наступне зображення: Невідомий у військовому френчі із посвідкою на ім’я Марка Шведа. Патологоанатом Кренцель, що на світанні провів експертизу тіла Олексія Трегуба, вже встановив: самогубство. Однак самогубство Трегуба настало після того, як хлопця у лікарні навідав саме цей невідомий із посвідкою на його, Маркове, ім’я… Він може бути причетний і до викрадення кліше. А якщо так, то знайти його буде непросто. Таких щиглів у френчах без погонів сьогодні містом ходить скільки завгодно. Он вони з Чорницьким — найперші! А допитані вартові, побратими Трегуба, нічого не бачили.

Поряд, у сусідній будівлі, розташувалася сотня Зубка-Мокієвського; зловмиснику у формі загубитися серед вояків простіше простого!

Олівець на мить завмер над аркушем. Ще одне припущення… Ця книга з творами Шекспіра! Вона могла ніколи не належати Олексію Трегубу! Книгу міг йому дати саме Крамовський! І хоч історія з бабцею-актрисою миньковецького театру вельми правдоподібна і зворушлива, зберігати томик Шекспіра, з якого, власне, беруть тексти для радіошифровок у помешканні Олесі Біличенко, дуже зручно! А головне — безпечно! Ким же тоді був Олексій Трегуб? Зв’язковим Крамовського? А може, просто випадковим хлопцем, котрий утрапив не туди і не в той час? У будь-якому разі Крамовський міг змушувати його виконувати певні завдання, шантажувати… Це б пояснило, навіщо Трегуб