Дмитро Степаненко - Окопні історії: фронтовий щоденник

і взводний мовчки сопуть і бігають навприсядки поряд із нами, але їм важче, бо забракло мізків зняти броню і каски.

— Братішкі, так можна протів снайпєра і пулємьотчіка хадіть, ета полнастю бєзапасна. Так даже протів стрєляющєва танка можна манєвріравать і падайті к нєму на брасок гранати. Ми фсьо ращіталі в Генштабе! Ну! Ви понялі? Тєпєрь ви точна дамой живимі вєрньотєсь! — і скупа сльоза алкаша- меланхоліка скотилася по триденній щетині.

Я уявив свій взвод у чистому полі в штиковій атаці проти снайперів і кулеметників… Та ні, хай може хтось дурніший.

— Добре, що на клапанах таких ідіотів немає, — чую тиху розмову збоку, — у нас би двохсоті щодня пачками лягали.

— Нема, бо їх ще влітку чотирнадцятого року потихеньку відстріляли і в лісосмугах поприкопували. Нічого, якщо нам таке чудо на передку трапиться, ми йому швидко лоба зеленкою намастимо, — заспокоює Орлик.

Може й правильно. Хто бачив чи чув стріляючий танк, той погодиться: краще допомогти дурнуватому командиру героїчно загинути, ніж атакувати таку залізяку з гранатами в руках.

Приємно, звичайно, що в Генштабі про нас турбуються і переживають. Але краще б вони взагалі забули про наше існування.

Повернулися в намет.

— Да-а-а, хлопці, з командирами нам пощастило. Ще гірше за штабників, ті хоч на передову бояться їхати. А зі штабу не видно, які накази на передку виконуються, а які ні.

— Або ми його самі рано чи пізно пристрелимо, або він нас усіх на той світ зажене.

— Головне — бути дружними. Тоді нас жоден командир не вгризе.

Бунт

На ранок ми дозріли і відчули, що з нас досить. Пора відкрито бунтувати.

— Що будемо робити?

— Пропоную назад у комендантський взвод переводитись.

— Не відпустять. У розвідувальній роті повинно бути сто осіб, а нас всього десятеро. Якщо в секторі дізнаються, що весь особовий склад рапорти написав, командир роти злетить із посади аж бігом.

— Як не вдасться, то хоч покажемо, що нас не так просто гнобити. Не все по його буде.

— Домовились!

Дружненько написали рапорти про переведення в комендантський взвод і передали командирам.

А їм перспектива залишитися без підлеглих чомусь не сподобалася, і вони негайно рушили на розборки — Démon, харош бухать! Ета дабром нє кончіца, — першим Команділа побачив біля намету мене.

— А я не п’ю.

— Я же вчєра слишал запах, кагда ти возлє мєня прахаділ. Завязивай, а то прідумаю для тєбя наказаніє.

— Ще раз повторюю: я не п’ю. Тобто взагалі.

— Я тєбя прєдупрєділ, ти мєня услишал. Там, внутрі, всє сабралісь? Пашлі!

Пірнаємо усередину.

— Ну што, мужикі, я ваши рапарта патпісать нє магу, патамушта баєвиє задачі випалнять будєт нєкаму. А єщьо скора наше падраздєлєніє разварачіваєца в палнаценую роту. Прігонят сотню маладих, неапстрєляних. Я вас прашу астаца, обучіть іх і пєрєдать баєвой опит. Іх же ганять нужна будет дєнна і нощна. Каму же ета дєлать, єслі нє вам?

— Ми що, схожі на людей, які ганятимуть новобранців?

— Як взагалі так можна ставитися до людей, котрим, можливо, кілька днів жити залишилося?

— Та ми просто не хочемо разом із вами служити, а тим більше воювати.

— Пачєму?

— Та тому, що в нас на цій війні два основних завдання: грохнути побільше москалів і вижити. А з такими командирами, як ви, вони обидва залишаються майже недосяжними.

— Ета проста слава! Ви проста любітє бухнуть, а я етава нє пазваляю і нікагда нє дапущю! Алкагалізма в падраздєлєніі нє будєт!

— Та що ви з нас постійно алкоголіків робите? Ви обоє не розвідники і не розумієте специфіки.

— Я, напрімєр, с вамі гатов любой баєвой пріказ випалніть, хоть в агонь, хоть в воду!

— Ото ж то воно й погано, що будь-який.

– І якщо ви наш командир, то чому вчора не захистили від тієї п’яної тварі?

— Он же начальнік!

— П’яний командир не має права віддавати накази, особливо на війні.

— Ва всєх сітуациях нужна імєть гібкасть пазваночніка, іначє кар’єри нє відать. Я ета єщьо в міліциі уясніл.

— А якби він нас на справжні танки у штикову атаку послав?

– І пашлі би, — тоді глянув на наші злі очі і додав: — Я би сам вас павьол. Прікази нужна випалнять!

— Ми такого наказу навіть теоретично виконувати не будемо. А якщо хто на практиці спробує нас примусити, то назад ми без нього повернемось.

— А вот етава я нє слишал! Нікагда такова прі мнє нє гаварітє! Ета нєдапустіма!

— Але ви подумайте, як то воно, безвісти пропасти.

Двоє схитрували, підійшли потім до ротного й заявили, що будуть пити за будь-яких обставин. У результаті їхні рапорти були підписані, і вони, щасливі, повернулися в комендантський взвод. У розвідці нас залишилося восьмеро.

Сьогодні

Лише через три тижні після загибелі родичі знайшли тіло Змія в морзі Дніпра серед невпізнаних. Двохсотих із Дебальцівського плацдарму вивезли волонтери. Документи розвідники традиційно не носять, а нагородного годинника зняли москалі. Якщо хтось і мав якісь надії, тепер вони зникли. Настав час подумки попрощатися з другом. Залишити його в минулому. Звикнути до слова «був».

Зібрали речі покійного в баул. Котелок із позивним — підписом (на пам’ять). Парадна, фактично нова форма (Змій беріг, щоби було в чому в місто вийти).

— Все! Я так більше не хочу. На лиха щось берегти, економити і відкладати на потім? Щоб тебе завтра грохнули? Кому все це буде потрібне? Нове шмаття, гроші на картці. Жити треба сьогоднішнім днем, бо завтра може не настати, — уголос висловив Орлик те, про що багато з нас уже думали. — Носитиму найкраще з того, що маю. Їстиму що захочу. Надумав — купив. До дідька!

Відтоді ми повністю адаптувалися до війни, стали її частиною. Або війна стала частиною нас. Далі все пішло рівно й спокійно. Можна жити. Попустило не тоді, коли переборювали страх чи звикали до втрат, а тоді, коли прийняли власну тимчасовість.

Війна — це робота.

Живемо сьогодні.

Тривога

У новому 2015 році наша 57-ма окрема двічі мотопіхотна тричі Кіровоградська бригада[18] потихеньку-помаленьку замість звичних калашів почала отримувати більш різноманітне озброєння. Кулемети, підствольні гранатомети, автомати з глушниками, автоматичні гранатомети і цілі купи пістолетів. Одне лихо — мало хто умів отим усім користуватися. Командування підшукало підходящий кар’єр, і до нього майже щодня по кілька підрозділів виїжджали постріляти зі штатної зброї.

На розвідку отримали снайперську ґвинтівку СВД. Підготовленого спеціаліста серед нас не було, охочих носити «весло» теж не густо (автомат зі складеним прикладом