Дмитро Степаненко - Окопні історії: фронтовий щоденник

котрі йсамі не літають, й іншим не дають. Але в тому, що вони не дарма хліб їдять, переконалися вперше.

Вчора пізно ввечері ППО двома ракетами влупили по безпілотнику, обидві влучили. Навіщо знадобилося валити саме цього безпілотника аж двома ракетами, якщо їх десятки над головами літають, залишилося таємницею. Відстань до літачка по радару поєднали з напрямом руху і траєкторіями ракет. Отримали квадрат можливого падіння уламків із чотирма селами, десять на п’ятнадцять кілометрів. Є де походити, ноги розім’яти. Часу на пошуки нарізали до сутінків.

У першому ж селі місцевий житель розказав, що був вибух над фермою на окраїні сусіднього села. Падіння металолому на голови жителів теж мало місце.

Маємо орієнтир! Основну частину роботи зроблено. Далі справа техніки: знайшли потрібну ферму, визначили напрям розсіяння уламків і заходилися прочісувати навколишні поля. Вибух ракет розпорошив уламки смугою на більш ніж два кілометри і знищив безпілотника капітально.

Перші ж знахідки показали, що літальний апарат був не простим: сопло відрової величини, дюралева балка понад метр, шматки кераміки. Не дарма протиповітряна оборона його відмінусувала.

Уся здобич склала кілограмів шість дюралюмінію, а мізків від дрона так і не знайшли.

Шакали

Після стабілізації фронту і зменшення загрози загинути кількість командирів-офіцерів-шакалів- самодурів почала збільшуватися у геометричній прогресії.

У розвідці з серпня по березень взагалі не було командира. Через місяць після того, як бої під Дебальцевим затихли, з’явилися відразу два офіцери. А через чотири місяці їх уже було десять, і бойовий лише один — Барс, котрий перевівся з ремонтної роти. Щоразу повертаєшся з передової у базовий табір, а їх більше і більше. Точно як ото таргани. І всі в тилу.

Отже, у березні доля повернулася до розвідки спиною, і ми отримали відразу двох начальників. Командир роти, майор, колишній беркутівець, отримав позивний Команділа. А командир взводу, лейтенант, колишній юрист, отримав позивний Поки-що-лейтенант. Обоє служили при обласному військкоматі, там же осягнули усі тонкощі ведення розвідки і цілий рік вичікували слушного моменту, щоб поїхати в АТО. А тут саме на фронті тихіше стало, бо москалі перегруповувалися після серйозних втрат під Дебальцевим, і з’явилися начальницькі посади у новоствореній розвідувальній роті. Одним словом, шакали впали нам як сніг на голову і зі старту заходилися керувати.

Щодня нам влаштовували шикування, вечірні перевірки й переклички. О шостій ранку почали будити й виганяти на зарядку. Хитрий Команділа швидко з’ясував, що розвідку поважають у штабі, загризатися з нами невигідно, і постійно нацьковував на нас літьоху:

— Лічний састав должен бить целий дєнь дєлам занят. Іначє ані бухать начнут.

Та да. Пів року не бухали, а тепер почнемо.

— Поки-що-лейтенант, а чому Команділа постійно про п’янки дзявкає? У нас же реально найтверезіший підрозділ у бригаді. Що він ще хоче?

— Не називайте мене так! Майор як був ментом, то так бухав, що його білка хапала. А тоді закодувався, і тепер навіть запаху спиртного боїться, щоб не зірватись.

— Поки-що-лейтенант, я вночі на посту стояв, на біса мені ця зарядка? Я спати хочу, аж очі злипаються, а тут бігати.

— Ну добре, хто вночі на посту стояв, на зарядку не йде. І не називайте мене так!

— Поки-що-лейтенант? Будете так керувати, ми вас швидко в сержанти переведемо. Прецеденти були.

Із чотирнадцяти наших розвідників двоє було у відпустці, восьмеро чергувало вночі, ще двоє заступали на пост о шостій ранку, і на зарядку випадало виходити тільки двом. Літьосі швидко набридло бігати на чолі такого великого підрозділу, тим паче, що й ці двоє по дорозі зі всієї сили його діймали і паскудили. Із зарядкою не вийшло, і командири придумали нам інші розваги. Тренувальні марш-кидки та навчальні тривоги (це на війні!). Заняття: як лівою рукою автомат перезаряджати, як влаштувати засаду на танк, і ще десятки абсолютно непотрібних і навіть шкідливих у реальному бою речей.

Коли настав час писати рапорти про офіційне зарахування у штат розвідувальної роти, четверо з наших відмовилися:

— Мужики, ці командири до добра не доведуть, на біса нам така розвідка.

— Але ж це шанс і далі на передову виїжджати, а комендачі тепер нікуди не їздитимуть. Дах зірве, якщо місяцями лише сидіти в наметі й на пост ходити.

Врешті в розвідку перейшло десятеро.

Дід

— Друга! — сказав давно померлий дід. — Обов’язково сідай у другу.

— Яку другу? — перепитав розвідник із позивним Дід Андрій, але звуки й образи сну невблаганно танули.

Його трусив за плече командир групи:

— Піднімайся, у нас завдання. Треба до світанку справитися. Їдемо двома бехами, ти в першій дорогу показуватимеш, а я в другу сяду.

— Та ні, — вкрився холодним потом Дід Андрій, — краще я в другу.

— Гаразд. Тільки швидше.

Саме сіріло, коли на підйомі мініколону розстріляли з важкого кулемета й безвідкатної гармати. Екіпаж першої бехи опинився на відкритому місці й загинув миттєво. У другій — поранені та контужені. Відповзли з-під обстрілу в низину й вибралися до своїх.

Покійний дід уже втретє рятував життя внукові.

«Добре, що на тому світі про мене не забувають…»

Інструктор

Із Генерального штабу до нас у табір приїхали великі начальники отримати статус учасника бойових дій за 30 км від лінії фронту і втекти назад. Це — неофіційно, а за документами — надавати нам неоціненну теоретичну допомогу. Дві доби дегустували спиртне до тваринного стану, а на третій день, як сутеніло, протверезилися і згадали про нас… Тривога!!! Забігає Команділа: 10 хвилин на збори, повна екіпіровка, боєкомплект, шикування біля начальницького намету. Ми вже хитрі: броню, каски і боєкомплект не брали. Одяглися, накинули розгрузки і пішли. Нам назустріч вихилясами випливає… гик! підполков… гик! гик!:

— Рєбята, я щяс такоє раскажу! Ета паможет вам вижить на пєрєдавой! Новая разработка Генштаба! Вот сматрітє, — і починає шикувати нас лавами по шість чоловік.

— Та він же синій, — тихенько кажу майору. — Давайте його пошлемо, та й справі кінець.

— А ще краще щелепу прикладом вивернемо, — підтримують хлопці.

— Тіха! Молча дєлаєм то, шо скажут.

— Всє прісєлі! — продовжує інструктор. — Прісядьте, прісядьте. Пєрвий і чєтвьортий пєрєбєгают трі сєкунди. Трі! Ета очень важна! Астальниє пака сідят. Патом ані прісєдают, а втарой і пятий пєрєбєгают трі сєкунди. Затєм трєтій і шестой. Нє забиваєтє щітать трі сєкунди! Так па вас не смогут пріцеліца.

Всі починають соватися по полю, виникає дежавю: кадри з фільму про Чапаєва, як біляки йдуть такими ж лавами на кулемети «Максим» і лягають на землю акуратними рядочками. Одне радує: ротний