Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

Бригадир стиха віддав розпорядження. Ліс немовби стиснувся довкола них, виявив свою справжню природу — він був могилою.

Хлопець, який уже знову лежав на землі, дивився на Ґреґуара й тремтів.

— Я тобі допоможу, — сказав Морван мовою суахілі.

Він узяв хлопця під пахви й одним рухом підняв.

— Як тебе звати?

— Жільбер.

— Скільки тобі років?

— П’ятнадцять.

Морван штовхнув його поперед себе донизу схилом, віддаляючись від групи. Підліток кусав губи, аби не виказувати болю. Він хотів вірити: його проведуть до посадкового майданчика, його вилікують, його врятують…

Морван вистрілив лише раз — у потилицю. Він завжди тримав у набійнику єдиний патрон, як образу на серці. Хлопець покотився схилом і врешті-решт заплутався в петлях ліан. Ґреґуар наблизився й побачив, що голова небіжчика спочила на подушці з червоної куряви: обличчям уже бігали мільярди мурашок.

Йому пригадалися рядки з Леопольда Седара Сенґора:

«До того, як заздрісна Доля перетворить тебе на попіл, щоби живити корені життя…»[32]

За кілька годин труп зникне без сліду.

Морван, лаючись, почав сходити пагорбом назад. Постріл міг привернути увагу грабіжників, що нишпорять околицями. Fuck. Відчув, що очі починає пекти від сліз; його здивував цей напад сентиментальності.

Оплакував не малого — у лісі тривалість життя незначна, — а самого себе. Жорстокість, що загартувала його, тепер, недоторкана виринула назовні, в усій своїй мерзенній чистоті.

Він закинув наплічник за спину й рушив далі на чолі своїх людей. У їхніх очах не було жодного докору, жодного осуду. Він припустився помилки, не перевірив свого загону. Всі разом вони схибили, найнявши такого хлопця, й хлопець сам вчинив дурницю, коли забажав приєднатися до цієї каторги.

Справу закрито.

Попри поширену думку, Африка не спонукає до співчуття.

ДВАДЦЯТЬ ДВА ДНІ БЕЗ КОКАЇНУ.

Перша думка після пробудження.

Він здригнувся: усвідомив, що простирадла скручені, мов його намагалися задушити джґутами. Піт на потилиці, на руках і в паху охолов за єдину мить. Він знову здригнувся. Йому подобалося це спітніння. Просякнути потом — значить, позбутися токсинів. Позбутися токсинів — наблизитися до одужання.

Спальню заливало денне світло. На годиннику 9:50. Лоїк не мав жодних зустрічей, жодних невідкладних справ. Єдиний спосіб боротьби — дозволити часові спливати й не насипати собі доріжку. Уже не абищо.

Він відразу зацокотів зубами, затремтів від спазмів. Кістки боліли, немов уві сні його били палицями. Спробував виплутатися з простирадл і відчув гострий біль у животі. Його кишечником струмувала печія, вимагаючи очищення запальним вибухом: пронос.

Бігом до сральника, поки не пізно. Він устав і втратив рівновагу. Наступної миті вже лежав долілиць, носом у паркет. Підвівся й помітив на дереві криваву пляму. От срань. Зламав носа, або ж титанові пластини врізалися в носові перетинки — сльози заливали очі.

Він скорчився й кілька секунд полежав у позі ембріона, аби віднайти хоч краплю сили волі. Інколи думав, що підхопив дуже серйозну хворобу — якусь тропічну фігню від чорних, які викрали його два місяці тому. Правда була набагато простіша: синдром «холодної індички», cold turkey, як кажуть англомани — бо коли зав’яжеш із наркотою, починаєш труситися мов старий гиндик.

Він розігнувся, притиснув ніздрю долонею і навкарачки поповз до ванної. Якщо сфінктери не витримають, він обкаляє все навколо й ніколи не оклигає від такого приниження.

Прохолода кахлів принесла йому полегкість. Сперся на край унітаза та всівся in extremis.[33] Коли печія роздерла йому нутрощі, в голові зблиснув чорний спалах. Надлишок крові. Або, навпаки, нестача кисню. Він…

Очуняв на підлозі: почувався вже ліпше. Неможливо було дізнатися, скільки пролежав тут непритомний — годинник залишився в спальні. Йому здавалося, що судини на обличчі вибухнули, а ніздрі — немов обліплені сухою грязюкою: то просто кров запеклася.

Дихаючи ротом, схопився за раковину й підвівся — у кишках теж усе нібито заспокоїлося. Він злив воду в унітазі, запалив свічку «Індійський ліс» і роздягнувся. Сидячи в душовій кабіні, ввімкнув воду й більш-менш відрегулював температуру. Під теплими струменями все одно тремтів.

Схопив губку й почав натиратися так, ніби хотів обдерти шкіру. Потроху поверталися більш-менш виразні думки. Єдиною гарною новиною було те, що він поспав. Уже тиждень жив на «Моґадоні». Якщо здавалося замало, закидався «Мепронізином». Цієї ночі проковтнув ще й «Транксен», а тоді прийшла на допомогу сестра зі «Стілноксом».[34] Але закидатися пігулками, щоб злізти з кокаїну, — це як дрочити, аби більше не спати зі шльондрами.

Він більше не працював. Дістав сімку зі свого телефона. Молився й медитував згідно з ученням Ваджраяна.[35] Щойно перестало ламати, почав займатися спортом. Мочився в раковину, бо унітаз викликав умовний рефлекс: «Де моя доріжка?».

Замкнувся вдома зі своєю хворобою. З такого ближнього бою завше виходив переможцем, адже попри страждання, миті відчаю, напади тривоги, час спливав — а важило тільки це. Повернення не має бути.

Вода й далі крапала на голову. Потрібно було попередити свого психіатра та пройти справжній курс лікування й реабілітації. Або долучитися до програми на кшталт «анонімних наркоманів». Його гордість розпорядилася інакше: він захотів зіскочити самостійно, потай, відродитися з попелу, неначе фенікс.

Вийшов із душу, але й далі трусився — вже від холоду. Та думки нібито проясніли. Подумав навіть про гоління, але руки так тремтіли, що перерізав би собі горлянку. Дзеркало. Свинцевий відтінок і запалі щоки. Він не сміявся й навіть не посміхався вже не один тиждень. Більше не відчував жодного задоволення чи смаку. Зникли всі бажання — залишилося тільки блякле, похмуре відливання.

Він натягнув труси й футболку і попрямував у кухню, покликав Ґаель. Жодної відповіді. Майже полудень: мабуть, пішла. Після тих убивств вона стала іншою. Помолодшала на десять років. Перестала фарбуватися й носила лише найкрутіше своє шмаття — радше гіпі, ніж it-girl. Стала стрункішою, але