Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

піддалася його чарам. Зовсім гидко. Сеанси психоаналізу перетворилися на сеанси спокушання. Спершу вона зробила ставку на свою історію. Насильство батька над матір’ю. Анорексія. Спроби самогубства. Психічні зриви. Проституція. Подібний ланцюжок мав би зворушити фахівця. Дідька лисого. Не було драми на вулиці Ніколо. Тоді вона почала міняти вбрання (то шльондра, то черниця), розводитися про свій фах акторки, звертала увагу на його чоловічі досягнення, переходила до інтимних зізнань… Все одно нічого. Він вислуховував її історії, ніби міняв оливу в двигуні. Вона перемкнула коробку передач, згадавши свою роботу в ескорті. Зустрічі з великими людьми, приховані таланти. Вдавалася до подробиць, найчастіше вигаданих, втішалася нездоровими, провокаційними мареннями. Час від часу він ставив якесь запитання, щось уточнював, коментував, але завжди лише аби підштовхнути її до подальшого самовпливу. Він досконало володів мистецтвом мовлення: говорив і нічого не казав, втручався ненабридливо, нічого не нав’язував.

Тоді вона перейшла до дій… фізичних. Відверто заводила його — без жодного результату, тому щоразу зчиняла істерику. Погрожувала вдарити його, вчинити самогубство, зателефонувати дружині. Не байдужість до її жіночих чар породжувала це божевілля, а зовнішня незворушність. Неможливо було зрозуміти, що він думає, що відчуває. Лише інколи обличчя психолога на мить змінювало вираз — коли він вважав, що влучив у ціль, тобто щоразу, коли вона плакала, ревла й вила. Тоді він здавався задоволеним і м’яко вимовляв: «Дуже добре, продовжуйте…». Їй хотілося вчепитися нігтями йому в серце.

Нарешті все вляглося. Перемога через відсутність суперника. Третій акт розгортався в атмосфері виснаження і байдужості: вона все говорила, говорила, говорила… Очистити рану, аби підготувати її до операції. Можливо, найліпший етап терапії: вона висловлювалася, як випорожнялась: без роздумів, без емоцій — для цілком нейтрального слухача. Лікування, однак, не дало результату. Жодних ознак полегшення. Гірше — Ґаель знову зірвалася. Лікар мусив виписувати їй нові антидепресанти. Врешті-решт вона закинула пігулки й повернулася до своїх страждань. Воліла ще раз зіткнутися зі своїми демонами замість того, щоб марнувати час на тій бісовій канапі…

Зустрівшись із ним знову, розчарувалася. Як вона могла закохатися в цього худого мов тріска п’ятдесятирічного чоловіка? Цього жирафа в сорочці з комірцем а-ля Карл Лаґерфельд? Він був таким само байдужим: сплутав її нерви в клубок і зондував рани своїм агресивним мовчанням.

Певно, жінка помилялася, адже сьогодні він виліз зі своєї діжки. Під костюмом усе-таки ховався чоловік. Можливо, навіть сексуальний. Розпалена, заціпеніла, невдовзі вона визнала, що досі сохне за психологом. І це ніяк не стосується ні почуттів, ані психоаналізу.

Ґаель ненавиділа переконання парижан, що кохання — це лише форма неврозу, що наша карта Країни Ніжності[31] є всього-на-всього переліком травм. Попри свою психологічну неврівноваженість, ця жінка належала до старої школи: кохання має бути спонтанним, незбагненним, феєричним. Вона, яка завжди плювалася від згадки про сентименти, як палка феміністка, звинувачувала в сексизмі навіть жінок, виявилася не менш чутливою за інших. Навпаки, глибоко в душі залишилася справжнісінькою ідеалісткою.

Якийсь звук за спиною змусив її повернути голову.

Із пітьми ходою сновиди виступив чоловік з обличчям, спотвореним гримасою. Ніби зомбі з фільму жахів або навіжений, накачаний препаратами, яких вона стільки бачила в психлікарні.

То був лише її брат, якому наснилися жахіття.

Вона кинула сигарету з балкону й повернулася до помешкання — виконувати обов’язок.

13

Зазвичай у Катанзі переважає типовий краєвид савани: чергування рівнин і чагарників. Сьогодні їм не пощастило: від самого світанку борсалися в тунелі з рослин, який вів то вгору, то вниз; бачити щось можна було хіба на відстані кількох метрів. Густий ліс, типовий радше для східних чи екваторіальних провінцій.

Продиралися хащами, як у давнину: білий ватажок, озброєні чоловіки, носії. Морван крокував, похиливши голову: відчував, що паски наплічника впинаються в тіло. Пітнів, ніби віл, і здавалося, що той самий піт змазує змучені суглоби.

Він пережовував ті самі думки, ті самі запитання на кшталт мантр чи сур Корану: хто вбив Нсеко? Хто знав про родовища? Хто чекав на нього там, на його землях? Ця непевність свербіла так, наче він упав у зарослі кропиви. Коли вже мозок стомлювався обертатися у цьому вирі, він витримував секунду й переходив до головного запитання: що син розкопає у його минулому? Чи вдасться йому витягти звідти правду, всю правду?

Нові цівки поту. Морван струснув головою, розбризкав піт, навіть не намагаючись витерти чоло, — заклав великі пальці під паски наплічника. Верхній ярус лісу над ним також пітнів, і це нагадувало теплий дощ, який просочував одяг. Яка гидота…

Однак він не квапився повертатися на рівнину. Принаймні тут вони були захищені — далеко від ворожих поглядів.

За спиною почувся гамір, що свідчив про незрозуміле хвилювання, далі військо зупинилося.

— Що відбувається?

Мішель пройшов до нього вздовж колони й жестом покликав за собою. Ґреґуар скинув наплічник і глянув на годинник: восьма. Якщо вірити його GPS, вони здолали вже чверть шляху, запланованого на сьогодні. Непогано. Кущ тихо сказав йому кілька слів, яких він не розібрав.

Спустилися схилом до кінця процесії. У багнюці лежав підліток, причавлений вагою свого спорядження.

— Що це за історія? — запитав Старий, не звертаючись ні до кого конкретно.

Жодної відповіді. Він підійшов і відсунув полотняний мішок. На литці в хлопця гноїлася рана, з нижнього краю прихована черевиком. Нога вже набула страхітливого зеленавого відтінку. Гангрена. Потрібна термінова ампутація. Він трохи підняв теніску хлопця й зрозумів, що запізно. Гниття поширилося скрізь. Малому залишалося кілька годин, не більше.

— Хто найняв цього дурня? — ревнув Морван, звертаючись до Куща.

— Патроне, він сам захотів іти.

Смертник спробував підвестися, показати, що може рухатися далі. У їхній аптечці був пеніцилін, але на цій стадії… Нести його до самих шахт? Розвернутися й доправити хлопця назад, до посадкової смуги? Літак буде лише за тиждень. Покинути його тут? Хай що він обере, хлопчисько помре, а єдиними наслідками буде втрачений час, змарновані ліки, вдвічі більше проблем…

Морван повернувся до Мішеля й різко кинув:

— Беріть його мішок і йдіть далі. Я вас