Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

причину для нападів саме на цих багатіїв. І причину цю слід шукати не в Лонтано, а в долинах Нижнього Конґо…

— Вам знайоме ім’я Катрін Фонтана?

— Ні.

— Це була сьома жертва.

— Звучить не по-бельгійському.

— Вона була француженкою.

— Ви впевнені? Мені завжди казали, що вбивця накидався лише на бельгійців. Були навіть не надто дотепні жарти про це.

Священик зробив маленький ковток. На його знекровлених губах вермут набував медвяного відтінку, нагадуючи якусь священну рідину.

— Що ви ще можете пригадати?

— Пам’ятаю в основному політичну ситуацію. Ці вбивства стали іскрою. Перші лінчування чорних, переслідування конґолезців. Місто було на межі громадянської війни. Мобуту відрядив туди війська, але це лише посилило безлад. Один молодий французький військовий вирішив узяти на себе розв’зання ситуації…

— Жан-Патрік ді Ґреко?

Старий кивнув і тихо повторив:

— Авжеж, Ді Ґреко, саме так…

То Морван покликав на допомогу офіцера флоту — вони познайомилися в Порт-Жантіль,[28] на бурових платформах.

Ервану відомий цей факт.

— Згідно з моїми джерелами, заворушення ледь не привели місто до економічного краху.

— І це ще м’яко сказано! Бельгійці в поспіху виїжджали звідти, чорні відмовлялися працювати. Подейкували про якісь прокляття. Духи буцімто послали Людину-цвяха, аби вигнати білих. Знаєте, в Конґо є одне зло, яке перевершує всі інші: булозі, забобони…

Завелика спокуса.

— А ви самі стикалися з магією йомбе?

— Не часто. У Катанзі не поширені ці практики.

— А чи могли б ви щось додати стосовно мого розслідування?

— Нічогісінько. У місцевих газетах Фунґуруме читалися лише статті аматорів сенсацій. Не мене слід розпитувати, я ж кажу…

Він промовив це так, неначе підбив підсумок, і поставив на стіл порожню склянку.

— У Лонтано працювали білі священики? — запитав Ерван.

— Деякі — так. Але їх уже немає на цьому світі. Хоча, здається, є дехто… Дайте-но поміркувати…

Він знову стулив повіки. Коли розплющив очі, у зіницях вигравали веселки.

— Сестра Гільдеґард! У ті часи вона була зовсім юною. Працювала в диспансері.

— «П’ятий кілометр»?

Назва лікарні, де працювала Катрін Фонтана, вирвалася в Ервана мимоволі, хоча й цілком природно.

— Я вже не пам’ятаю, але думаю, вона досі в тих краях, хоча там і точиться війна.

— Де саме?

— На півночі, звісно. Але не раджу туди їхати. Це може бути небезпечно.

Обидва чоловіки синхронно підвелися.

— Ви зупинилися в «Karavia»? — запитав Ерван спантеличено.

— Ні, я заходив, аби передати пошту із Фунґуруме хлопцям, які тут працюють. Я ночую в благодійному центрі біля собору Святого Петра й Павла.

— Можна запитати, навіщо ви приїхали до Лубумбаші?

Низенький священник знову натягував свої чоботи.

— Я супроводжую одного з моїх старих товаришів, який повертається до Бельгії.

— Засумував за домівкою?

— Можна й так сказати: він помер. Хотів, щоб його поховали в Монсі, його рідному місті.

— Від чого він помер?

— Від старості. Йому було дев’яносто два роки. — Старий знову глянув глузливо, як на початку розмови. — У цьому сила білих священиків. Ми спокійно собі згасаємо, поки нас не задмухали, мов свічки!

12

Наразі Ґаель жила у Лоїка. Не те щоб вона боялася — із двома церберами і Glock’oM почувалася впевнено, — але то він її попросив. Братик нарешті вирішив злізти з кокаїну та, як він сам висловлювався, потребував коуча.

Ніхто не зрозумів цієї різкої заяви. Спроба отримати нову няньку після розлучення, щодня закидаючись кількома грамами? Небезпека з боку серійного вбивці? Погрози, пов’язані з батьковою гірничовидобувною компанією? Або ще й таке — зобов’язання продати акції Старого в збиток йому?

Можливо, всього потроху. Навала проблем подіяла мов електрошок.

Ось уже три тижні Лоїк примушував себе до серйозних фізичних навантажень (біг, французький бокс, йоґа…) і дотримувався протикислотної дієти на основі фруктів та овочів. Не зрадив свого кредо: чисте, здорове, органічне. У офісі «Firefly Capital», власної компанії, сказав, що хворий.

Перші катастрофічні результати. Жити з ним було направду нестерпно, але Ґаель трималася мужньо: лікарі попереджали про десять-дванадцять «важких» тижнів. Сама вона також «зав’язала»: припинила гонитву за ролями, яких ніколи не доможеться, поклала край тарифікованим прийомам. Після того, що вона пережила, усе це більше не мало жодного сенсу.

Опівночі, нарешті вклавши брата спати за допомогою «Стілнокса»,[29] вона тинялася просторим помешканням на авеню Президента Вілсона — того самого, з вікна якого вистрибнула два місяці тому. Небезпечно гратися з пігулками, коли намагаєшся злізти з кокаїну, але в неї не було ні часу, ні терпіння, аби покладатися на психологію та альтернативну медицину.

Відчинила французьке вікно й всілася на балконі. Крижаний вітер. Сигарета. Перша затяжка, авеню зі шпильками ліхтарів. Вона перехилилася і знайшла поглядом своїх охоронців, які міряли кроками тротуар перед Токійським палацом,[30] через дорогу. Чого так боявся її батько? Нового нападу? Нової спроби самогубства? Повторення колишніх вибриків?

Ґаель дозволила думкам повернутися до головної події дня: запрошення Еріка Катца. Цілковите безглуздя, і все-таки, Бог свідок, вона про це мріяла. За мить пережила свої стосунки з психотерапевтом упродовж року. Спочатку його ненавиділа. Він уособлював усе, що викликало відразу: думку про потребу лікування, той факт, що ця нова терапія рекомендована, чи то пак пояснюється наказом її батька, перспективу ще раз розповідати свою історію — спустошувати себе перед незнайомцем… Та й фізично він був не на її смак: надто худий, андрогінний. У своїх завужених костюмчиках нагадував підстаркувату пані. Ґаель довго вважала його гомосексуалом, перш ніж виявила, що він має дружину й двох дітей. Лише в його очах — світлого кольору, але з похмурим поглядом — було щось привабливе.

Потроху вона