Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

побралася, польський єпископ, який очолював церемонію, був в одежі, традиційній для королівського замку в Кракові. Цісар Франц-Йосиф прислав представника й діамантове намисто. Королева Марія-Крістіна Іспанська, Штефанова сестра й тітка нареченої, — брошку з діамантів та сапфірів. Папа дав благословення союзу двох великих католицьких родин, написане власноруч на пергаменті з гербом Габсбургів і девізом Чарторийських: «Будь що буде»[58].

Віллі спостерігав за жениханням; цілком можливо, що йому було самотньо, але не лише він почувався відчуженим. Його найстарша й улюблена сестра Елеанора залишалася байдужою до відвідувачів чоловічої статі. Восени 1912 року, коли друга молодша сестра готувалася йти до вівтаря, заговорили про те, що двадцятичотирирічна Елеанора ризикує залишитися старою панною. Та в прекрасної Елеанори була своя таємниця. Дев’ять років перед тим, у п’ятнадцять, вона пообіцяла руку і серце морякові. Під час однієї з дитячих мандрівок із родиною вона закохалася в капітана батькової яхти, морського офіцера Альфонса Кльоса. Поки Матильда готувалася до шлюбу, Елеанора у листі обмовилася, що заручена з Кльосом. Ця новина дійшла до вух її батька (цього Елеанора, можливо, й хотіла). Як у людини, що переймалася заснуванням польської династії, у Штефана були всі підстави сумувати за втраченою нагодою укласти третій союз із ще одним родом польських аристократів. Як габсбурзький бунтар, Штефан, мабуть, був неабияк вражений відвагою Елеанори. Вона прагнула стати першою габсбурзькою ерцгерцогинею, яка вийде заміж за простолюдина з дозволу цісаря[59].

Штефан написав до двору, просячи дозволу на весілля. Цісар Франц-Йосиф, якого, безсумнівно, тішило те, що Штефан і сам мав такі ж клопоти, які колись створював для інших, дав свою згоду на шлюб за низки умов. Габсбурзький двір трактував шлюб Елеанори із Кльосом як нерівний — але не більше нерівний, аніж шлюби двох її сестер із польськими князями. Про те, що думали про це князі Радзивил і Чарторийський, нічого не відомо. Піднісшись до рівня Габсбургів, тепер на них чекали роки родинних зустрічей із простим морським офіцером. Однак Елеанора була улюбленою донькою їхнього тестя, який володів ключем до їхніх майбутніх статків; у свою чергу Кльоса, людину просту, приємну й товариську, годі було не любити. Можливо, вони, як і решта родини Габсбургів, спробували гідно прийняти його шлюб з Елеанорою. Як і націоналізм, кохання було карою модерности, примирення з першим жодним чином не берегло від останнього[60].

Весілля Елеанори з Кльосом святкували скромно, в родинному колі; відбулося воно 9 січня 1913 року. Листування між Віднем та Живцем повниться помилок протоколу, що їх допустилися через поспіх. Елеанорині листи зречення від титулів і почестей дійшли до Відня вже після весілля; вона сподівалася вийти заміж у той самий день, що й Матильда, та врешті-решт її церемонія відбулася на два дні раніше. Можливо, це чинилося для того, щоб дати Елеанорі певну першість щодо молодшої сестри; більш імовірно було б припустити, що такий крок мав уберегти її від непоштивости з боку гостей на весіллі двох пар. Та доля її була аж ніяк не сумною. У день шлюбу вона «повнилася любов’ю і щастям». Елеанора й Кльос замешкали у родинній віллі на Адріатичному морі. їхня перша дитина народилася точнісінько через дев’ять місяців після весілля[61].

На весільних світлинах вигляд у молодого Віллі аж ніяк не безхмарно щасливий, і причину цього неважко збагнути. Його улюблена сестра Елеанора мала ось-ось повернутися до сонячної Істрії. Він, мабуть, неприхильно ставився до двох гордих поляків, які стали членами родини. Вони забрали двох інших сестер до власних маєтків — і посіли Вільгельмове місце у польських планах його батька. Він народився, щоб стати вирішенням польського питання. Він прийшов на світ саме тоді, коли Штефан успадкував польські маєтки; він був сином, названим на честь Габсбурга, який мав за правом стати королем Польщі, та єдиною дитиною, яку вчили польської мови з народження. Тепер, із шлюбом його сестер, його рейтинг в уявній лінії польської спадкоємности катастрофічно впав. Раптом він опинився позаду не лише свого батька і двох старших братів, а й позаду двох новоспечених зятів та їхніх майбутніх дітей. У чотирнадцять і згодом у сімнадцять років на весіллях сестер Віллі спостерігав, як руйнується звичний із дитинства лад. Інтереси його родини більше не узгоджувалися з його власними. Доленосна дитина перетворилася на надлишковий матеріал. Щоб знайти власну дорогу, Вільгельмові треба було знайти власну націю.

Час між 1909 та 1912 роками, женихання і шлюби його сестер, був непростим для Віллі. Поки дівчата залишалися в живецькій домівці, де приймали кавалерів і планували весілля, Віллі з братами вчився у військових конвіктах далеко від дому. 1909 року він вступив у військову школу в моравському місті Границях. Як і батьки Зигмунда Фройда, Штефан був уродженцем Моравії, чеськомовної коронної землі, оточеної суходолом, у серці імперії. Навчання у військових школах для синів було черговим прогресивним нововеденням від Штефана, так само, як перед тим яхтовий і моторний спорт; і він обрав школу неподалік від його власної дитячої домівки. Хоча від габсбурзьких ерцгерцогів очікувалося, що вони командуватимуть військом або флотом, вишколу вони зазвичай не проходили. Горді войовничі предки Штефана були здебільшого аматорами, обдарованими чи не дуже. Однак Штефан, який колись був слухачем флотської академії, волів, щоб його сини завершили повний курс військової освіти. Він відіслав Віллі у школу такого штибу, якого сам не знав, принаймні в якій не вчився[62].

Віллі було чотирнадцять років, коли він розпочав навчання в Границях, і сімнадцять, коли покинув школу, не складаючи іспитів. Це складний час у житті кожного хлопця: мить, коли дитяча неспроможність контролювати світ поступається неспроможності чоловіка контролювати власне тіло. Віллі не залишив письмових спогадів про ті роки. Нетипова мовчанка і швидке полишання навчання наводять на думку про те, що проміжок був буремним.

Дуже коротко описав цю школу Роберт Музіль, найвидатніший австрійський письменник свого часу, який назвав її «чортовою дупою». Музіль, який сам був випускником школи, у своєму витончено-складному першому романі Сум’яття вихованця Терлеса, що побачив світ 1906 року, посилався на власний досвід навчання у ній. У романі з’являється такий собі «князь фон Г.»: «Ходив він, — пише Музіль, — легкою скрадливою ходою, ледь зіщулившись, ніби хотів змаліти — свідчення звички крокувати через довгу низку просторих покоїв, де, здається, хтось недосяжний причаївся в невидимих закутках порожньої кімнати»[63]. У романі принц фон Г. нещасливий і покидає школу.