Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

та архітектори, Штефан і далі був надзвичайно перебірливим. Якось він надіслав термінову телеграму, вимагаючи змінити розміщення одного з вікон; така зміна вносила не лише естетичні але й структурні імплікації, особливо для споруд із каменю. Він не лише опікав, а й повчав модерних дизайнерів. Штефан підтримував зв’язки з чільними художниками-модерністами Галичини, для яких вітальні його замку стали чимось на кшталт салону. Та їхня польськість, схоже, була йому важливішою за їхню модерність. Навіть фінансово підтримуючи найновіші стилі, Штефан не міг утриматися від їх критики. Про меблі в стилі art nouveau, виготовлені для кімнати його доньки Елеонори, він сказав, що вигляд у них такий, ніби вони «зроблені з костей нервових мерців»[52].

Попри те, що Штефана постійно дратували ті чи інші ґанджі, він ніколи не оминав нагоди влаштувати якісь абсурдні розваги. Одну з кімнат замку він присвятив «Залізниці» — грі, в якій мініатюрні парові локомотиви взаємодіяли за сценаріями, які неодмінно передбачали зіткнення. Водночас Штефан захопився автомобілями — і так само пристрасно, як колись яхтами. Він об’їжджав на автомобілях усю Європу, відвідував фабрики в Британії та Франції; і замовляв авта, що виготовлялися у відповідності до його власних планів. Улітку 1910 року він організував у Живці «Конгрес автомобілів наших друзів», на який з’їхалася моторизована шляхта Габзурзької монархії, Німеччини та Росії, щоб похизуватися власною модерністю. Штефан використовував свої авта у справах, пов’язаних із польською національною звитягою — як у випадку, коли він спромігся одного дня відвідати виставу за трагічною драмою поета-романтика у Кракові, а наступного — побував на відкритті патріотичного пам’ятника в Живці[53].

Із заднього сидіння батькових машин Віллі оглядав зелений ландшафт. Замок лежав у долині, зусібіч оточеній м’якими схилами Бескидського хребта. Гори ці від підніжжя до вершин були вкриті смерековими лісами; взимку на верховинах лежали сніги, але впродовж року ці гори рідко бували непрохідними. Коли дозволяла погода, родина вибиралася у ближні гори на пікніки. Слуги розігрівали в попелі ватри супи, ковбаси та картоплю. Взимку ж на невеликій річці вони влаштовували ковзанку або каталися на санях у замковому парку.

Так у повсякденних обов’язках та передбачуваних утіхах минали роки. У цій родині дівчатка не лише просили, а й отримували на Різдво поні. Розібравши величезні різдвяні ялинки, Штефан спалював їх. Родина навіть мала власне тисове дерево. Воно й досі росте на Лошині, де Штефан насадив чимало садів[54].

У Штефановому царстві уяви дитинство тривало вічно — і все ж тепер воно добігало кінця. Шестеро дітей вийшли з домівок, побудованих їхнім батьком, у широкий світ, до життя в якому батько намагався їх підготувати. У Галичині Віллі бачив, як троє його сестер приймали женихів, підібраних із польської аристократії. Тут ішлося про непрості речі. З погляду віденського двору, польські князі, що приходили з відвідинами, не були рівнею для сестер Віллі, габсбурзьких ерцгерцогинь. Штефан знав, що втрачає, але й знав, що набуває. Якщо його доньки одружаться з польськими аристократами, то їхні сини не зможуть претендувати на правління Габсбурзькою монархією. З іншого боку, такі шлюби могли дати кандидатів на майбутній польський трон: самого Штефана, його синів, його зятів, його онуків.

Габсбурги одружувалися, щоб правити, — і шлюби не забарилися. У вересні 1908 року Штефан і Марія-Терезія оголосили про заручини їхньої доньки Ренати з польським князем Гієронімом Радзивилом. Радзивили були однією з найпишніших родин старої Польщі — з неї вийшли князі, єпископи та воїни. До того ж, вони відзначалися романтичними нахилами. Раніше, в дев’ятнадцятому столітті, одна з представниць цього роду полонила серце німецького цісаря; а пізніше, у двадцятому, ще один Радзивил одружиться із сестрою Жаклін Був’є. Гієронім і Рената мусили перед весіллям пройти через декілька принизливих придворних процедур. Гієронімові титули не визнавалися у Відні. У свою чергу, Рената мусила зректися всіх своїх титулів, як і права величатися «цісарсько-королівською високістю». Крім цього, наречені мусили укласти дошлюбний договір із розподілом майна[55].

Штефан допоміг польській громадськості зрозуміти значення того, що мало статися. 15 січня 1909 року, за день до Ренатиного весілля, польські газети у Габсбурзькій, Російській та Німецькій імперіях проголосили, що цей шлюб пов’язував «цісарську родину Габсбурґів із величним польським родом». Беручи шлюб у каплиці Живецького замку, Рената й Радзивил творили щось нове — польську гілку родини Габсбурґів. Гості з боку Радзивилів, одягнені в хутро і високі зимові шапки з пір’ям, бурхливо раділи. їх-бо визнав найвеличніший із родів. Гієронім подарував своїй молодій дружині хутряну шубу; інший Радзивил подарував Штефанові обшиті ведмежим хутром сани.

Від Штефана і Габсбургів ця ситуація вимагала тонкої дипломатії. Габсбурзький двір не допустив новий клан до спадкоємства трону, але прагнув зберегти зв’язок із новою, польською гілкою родини. Цісар Франц-Йосиф знав, що питання польського об’єднання зріло у всіх трьох імперіях, і що польська гілка родини надавала йому переваги над сусідніми імператорами — Росії та Німеччини. Його політика національних поступок забезпечувала певну обережну підтримку польської національної справи. Представник цісаря тактовно виголосив свій тост французькою замість німецької. Живець лежав дуже близько до кордону з Німеччиною, де поляки були змушені слухати німецьку мову у школах та церквах. Свою промову сам Штефан виголосив польською і французькою[56].

Невдовзі ще один шлюбний зв’язок з історичними правлячими класами Польщі встановила Матильда. 1911 року вона за такою ж процедурою взяла шлюб з Ольгердом Чарторийським. Як і Рената, Матильда втратила свої титули і право на спадкоємство Габсбургів для своїх дітей. Щоб зректися титулів, вона мусила їх перелічити, востаннє в житті користуючись королівським «ми»: «Ми, Матильда, милістю Божою цісарська принцеса й ерцгерцогиня австрійська, королівська принцеса Угорщини та Богемії» тощо. Її наречений походив з іншої княжої польської родини, зі сходу, яка зберегла багатство і славу після того, як Польща перестала існувати. Ольгерд Чарторийський мусив пройти тією ж докучливою дорогою, що й Гієронім Радзивил. Оскільки не було Польщі, то не було й польського двору, який міг би підтвердити його княжий ранг — утім, потвердити його титул не могла б і стара Польща, навіть якби вона ще існувала; політична система її ґрунтувалася на рівності всієї шляхти і не визнавала жодних рангових відмінностей між її представниками[57].

Шлюб уже другої габсбурзької принцеси з польським князем збільшив польську королівську родину. Штефанів проект набув ще більшого резонансу і визнання. Коли 11 січня 1913 року пара