Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

в облогу Відень. Ретельний учень польської історії Штефан знав, що Габсбургів урятувала лише польська кіннота. Підліток-син польського короля, який того дня бився за порятунок Відня, був членом Ордену Золодого Руна. Штефанові сини теж невдовзі мали долучитися до Ордену[46].

Мітичні герої Ахіллес і Ясон пливли на Схід із завойовницькими задумами. Гнівний Ахіллес завоював Трою, вбив її головного героя, а його тіло голяка протягнув навколо міських мурів. Ясон звабив Медею, і вона зрадила своїх рідних, щоб допомогти йому здобути руно. Габсбурзька візія хрестоносної цивілізації, яка завдячувала своїм поступом то мечу героя, то стрілі Купідона, повернулася проти Ісламу та Сходу — позірно вічної загрози Османської імперії. Османи утвердилися на Близькому Сході приблизно в той час, коли Габсбурги ставали чільною державою Європи. Впродовж півтисячоліття ці дві династії змагалися на суші й на морі, а їхня ворожнеча визначала історію цілої південно-східної Європи.

Однак тепер, у добу націоналізму, все змінилося. Іслам, який колись так лякав своєю могутністю, перетворився на загрозу для Габсбургів через свою слабкість. Османська імперія була незручною сусідкою не тому, що захоплювала території християнських імперій, атому, що відступала землі новим національним християнським королівствам. Греція, перше з цих королівств, була достатньо віддалена від Габсбурзької монархії, щоб чарівно оприявнитится на мапі Європи. Англійський поет-романтик лорд Байрон, твори якого дуже любила Єлизавета, загинув у війнах за грецьку незалежність. Однак наступне незалежне королівство — Сербія — було вже зовсім іншою справою. Сербія сусідила з Габсбурзькою монархією, а населення її розмовляло діалектами, дуже близькими до діалектів мешканців габсбурзького півдня. Після 1903 року Сербією правила ворожа династія, виразно зацікавлена в територіальній експансії за кошт навколишніх імперій. Сербія і націоналізм загалом становили для Габсбургів загрозу не меншу, аніж для Османів.

Хоча морська мандрівка на схід манила дух Ахіллеса та Ясона, Штефанове плавання було подорожжю іншого штибу. Він привіз родину в Османську імперію з миротворницькою місією і туристичною метою. Віллі тоді було одинадцять років. Декаданс для молодих людей особливо привабливий. Хлопчика приголомшує двір султана, Гагія Софія, Блакитна Мечеть, — і що йому політичний занепад? Йому, як і туристам до й після нього, хочеться оглянути крам торговців килимами. Ця подорож дала змогу Віллі й дітям уперше, але не востаннє, відчути смак ісламського світу. 1907 року родина вирушила до Алжиру й Тунісу. Найбільше враження на Віллі справила саме північна Африка, яку він із теплотою згадував у дорослому віці. Арабів він любив до кінця свого життя[47].

Штефан також був до певної міри орієнталістом, хоча його фантазії відтепер сягали не далі Польщі. Його родина знайшла те, що шукав Штефан на острові Мальта, який вони теж відвідали 1907 року. Може здатися, що Мальта з Польщею не мають між собою нічого спільного, за винятком того факту, що в обох алфавітах є літера «z». Проте сталося так, що Мальта слугувала прикладом того імперського націоналізму, який Штефан мріяв узяти на озброєння, ба навіть утілювати. Мальта, найпівденніший острів Європи, була британським володінням. За два попередні десятиріччя Британія плекала на острові англійську мову й окрему мальтійську національну ідентичність. Мальтійців, чиї освічені класи розмовляли італійською, це мало відвернути від італійського національного об’єднання. Приклад Мальти показував, що національне об’єднання можна стримувати, і що національна ідентичність могла слугувати імперіалізмові. Юний Віллі цих речей не розумів. Однак він став англофілом, отримуючи задоволення від відвідин британських осіб королівської крови. Він міг також завважити, що, крім англійської та італійської мов, якими він послуговувався на острові, мальтійці розмовляли і власною мовою арабського походження[48].

Коли 1909 року родина повернулася до північної Африки, Віллі було тринадцять, а Штефан керував яхтою з польським іменем. Обидва бачили у Відні Цісарів сон, а Штефан почав здійснювати власну польську мрію в Галичині. Поки Штефан ознайомлював Віллі та родину зі східним Середземномор’ям, його слуги і наймити далеко на півночі, в Галичині, готували новий родинний палац. Переїзд до Польщі, безсумнівно, був у родині джерелом незгоди, яку ці подорожі мали на меті полегшити. Юного Віллі, який чув заклик до молитви з височенних мінаретів, не надто вражали милі дерев’яні костели габсбурзької Галичини[49].

Ці колись польські землі лежали на північно-східній периферії габсбурзьких володінь. У популярній свідомості вони асоціювалися з відсталістю й ведмедями — абсурдним чином навіть із ведмедями білими, оскільки у віденській уяві східна Галичина була габсбурзьким Сибіром. Однак для Віллі, який у ці роки мандрував між Істрією та Галичиною поїздом, а до ісламського світу морем, Польща була найменш захопливою версією Орієнту. Батько забирав хлопчика з моря його дитинства на дальні кордони, водночас дражнячи присмаком ісламського сходу. Перш ніж Польща могла утвердитися в уяві Віллі як нова домівка родини, її приваба вже була розвіяна теплими вітрами Орієнту. Віллі так і не призвичаївся до Галичини — як, зрештою, і до будь-якого іншого місця — й туга за Сходом не покидала його до скону.

Віллі вчився мандрувати саме тоді, коли його батько нарешті намандрувався і взявся створювати для своєї родини мініатюрну королівську Польщу в габсбурзькій Галичині. Крім двох замків у Живці, Штефан мав також сорок тисяч гектарів лісів — площа, майже вчетверо більша від князівства Ліхтенштайн, або ж одна п’ята американського штату Род Айленд. Тут була навіть власна господарка: Штефан успадкував броварню свого дядька, засновану 1856 року. У неї він вклав величезні кошти, купив найновіше обладнання, встановив електричне освітлення, оснастив рейковими вагонами. Ці вагони застосовувалися також для того, щоб постачати деревину з величезного залісненого маєтку. Прибутки з цих підприємств Штефан використав на покращення «нового замку», побудованого в дев’ятнадцятому столітті, який він обрав за польську резиденцію родини[50].

Штефанові майстри розбудували замок, і тепер у кожної дитини були свої апартаменти. Він замовив родинні портрети, які повісив поруч із портретами польських королів, які зібрав під час своїх європейських турів. Будівлі в парку нагадували мисливські хатинки в близьких горах. Для своєї дружини Штефан побудував каплицю в стилі польського Ренесансу. Марія-Терезія, зі свого боку, написала листа Папі (послуговуючись рідною італійською), в якому просила дозволу відправляти в приватній каплиці три меси щодня. Папа надав цей дозвіл, хоча йому було добре відомо, що відразу за замковими землями був цілком пристойний костел. Однак цей костел стояв поза межами світу, що його наші Габсбурги купили, збудували й контролювали[51].

Як переконалися польські митці