Стефанія Лін - Наречена для Святого. Книга І, Стефанія Лін

Глава 7

Двері не замкнені. Заходжу у квартиру й одразу розумію, що Влад тут. Везу валізу за собою, у вітальні зупиняюся. Дійсно, Святий сидить на дивані, ногу заклав на ногу, й щось уважно читає на стопці паперів. Звичним жестом поправляю волосся й перекидаю на одне плече. Завмираю й не рухаюся. Не впевнена, що робити: йти у спальню та не заважати, чи зачекати? 

— Чому поїхала сама? — різко кидає.

Стискаю пальцями ручку валізи сильніше, немов це допоможе.

— Я просто не зрозуміла… Думала, що Тимур забере вже звідти, а…

— А дістатися власного будинку ти повинна телепортацією, — відрізає. Не розумію чи жартує. Обличчя чоловік не відриває від паперів, тож навіть по виразу не прочитаю нічого. 

— Вибач, Владе, — повільно кажу.

Святий різко підіймає голову. В синіх очах ховається таємнича ніч. Погляд звужується. 

— “Вибач, Владе”? — повторює, чую у низькому тоні нотку подиву. 

Опускаю очі додолу. Хочеться провалитися крізь землю. Сором заливає усе тіло жаром. Відчуття, немов сказала щось не так, але не розумію, що саме. 

— Моя помилка, — врешті додаю до вибачень. 

— Помилка, — розтягує слово. 

Глибоко вдихаю. Аромат лісу, небезпеки, торкається кінчика носа чимось відчутним. Проковтую кім у горлі й змушую підняти погляд. Влад виглядає серйозним. Задумливо дивиться на мене, трішки схиляє голову вбік й ледве помітно кривиться. 

— Я не подумала…

— Припини, Юліано, — відрізає різко. — Я не твій батько. Не потрібно звітувати чи виправдовуватися. Сідай. 

Вагаюся. Валіза ж все ще тут…

Святий зітхає. В синіх очах з'являється спалах, короткий, миготливий, наче місяць, котрий визирає з-за хмар. Не розумію його сенсу. 

— Дай валізі спокій. Сідай. Наша угода готова.

Киваю швидко й підходжу до дивана. Тепер ліс всюди, як і запах фарб, салону автомобіля й відчуття, котрому ніяк не дам визначення. Сідаю на диван й ставлю руки на ноги. Влад не коментує одяг на мені, хоч і пробігається ще раз по власних штанах. Кладе на руки папери й показує, щоб читала.  Пробігаюся очима по тексту. Дуже багато слів, котрі можна було б взагалі викинути, сенс не змінився б, але нарешті наштовхуюся на головне. Прямо написано, що за умови досягнення Владом поставлених цілей, щоправда саме вони не вказані, він зобов'язаний у будь-який спосіб звільнити мою маму й брата з-під гніту батька. Далі не читаю. Беру з рук Святого ручку, знаходжу місце для підпису й ставлю власні ініціали. 

— Не дочитаєш? — сухо запитує. 

— Головне прочитала.

— Необачно, Юліано. 

— Хм, — промовляю. — Гірше не буде. 

Влад звужує погляд. Сині очі повільно темніють. Розумію, що фізично це практично неможливо, швидше за все гра світла, або моя фантазія, але дійсно помітно як синій наближається до чорного. 

— Твій батько був вдома, коли ти приїхала? 

— Був. — передаю папери Владу.

— Образив? 

Гіркий сміх виривається несвідомо. 

— Ні. 

— А що для тебе образа, Юліано? — ставить питання. Заводить ним у дрімучі хащі, адже…відповіді не знаю. 

Наскільки далеко потрібно зайти, щоб дійсно вважала це образою? Всі батькові способи принизити, всі слова, ненависть, спустошення, котре відчувала кожного разу — звичне. Тож…

— Не можу відповісти, — відверто зізнаюся.

Святий відкидається на спинку дивана. Серйозний, щелепи міцно стиснуті. Спиною відчуваю його погляд. Пропалює ним тонку тканину футболки. 

— Я твій наречений, Юліано. Він більше не може погрожувати тобі. 

Різко обертаюся. Дивне бажання виплеснути на чоловіка увесь біль спалахує жаром у серці. Але варто наштовхнутися на спокій та його відчуття сили, як раптом знаю — не зрозуміє. 

— Батько вважає, що я з Тимуром. Думає, що може…

— Ти погодилася на мою пропозицію, щоб більше не жити у подібному, — веде плечима. — Навчання, — змінює тему. — Що вирішила?

Коротка усмішка виривається назовні. 

— Так швидко? Запитував вранці.

— Я запитував чи хочеш, щоб усе вирішив сам, без твоєї участі. 

— Не знаю… Хочу у художню академію. Або щось на кшталт цього. 

Святий киває. 

— Займемося цим.  Щось інше? 

Закладаю за вуха волосся. 

— Так, — тихо-тихо вимовляю. До смерті соромно просити подібне, але власних коштів немає. — Ти міг би придбати мені мольберт, полотна і….олівці.

Влад здивовано вигинає брови, зацікавленість в очах змушує погляд стати світлішим. 

— До вечора привезу. 

Несподівано встає, стопку паперів ховає у теку й крокує до виходу. Ні прощання, ні чогось іншого не звучить. Чоловік зникає мовчки, немов так правильно. 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍