Ульяна Соболева - Твої не рідні, Ульяна Соболева

 - Пам'ятаєш мене?

 Кивнула.  Так само жуйку жує, сподіваюся, нову.  У темряві точно Менсон.  Цікаво,  років вісімнадцять тому він приїжджав до нас з гастролями або це крутий косплей?

 - Подружка твоя де?

 - А ти цей, так?  Ти Гоша Гучний?

 Здається, мене клеїть ось це щось, ну, або намагається склеїти.  Мерліна Менсона я міг тільки слухати, трахнути б точно не зміг, і його жіноча копія мене не вражала.

 - Дивись, скільки бачиш тут папірців?

 Розгорнув віялом три стодоларові купюри.  Вона відкрила рот і кивнула.

 - Скільки?

 - Триии.

 - Ти мені кажеш, де твоя подружка, а я ненавмисно впущу папірці на землю, а ти підбереш.  Скажеш - знайшла.

 Коли я йшов назад до машини, вона крикнула мені далеко не Менсовським голосом:

 - Так ти Гучний чи ні?

 Я їй не відповів, застрибнув у тачку і повернув ключі в запалюванні.  Я їхав в якусь забігайлівку під назвою «Три тополі», де моя дівчинка з синіми очима, виявляється, працювала офіціанткою.  Я в такі місця не ходжу зазвичай.  Не ходив.Тепер ще як ходжу.  Я сів за один із дерев'яних столиків і почав гарячково озиратися по сторонах. У барі три алкаші, до речі, заклад цілком можна було назвати саме так, судячи з його контингенту.  За столиками не порожньо, але і не густо.

 Побачив її з підносом у милому фартушку зеленого кольору, у бейсболці і про все забув.  Плювати, де сидіти, хоч у вареничній на вокзалі, аби вона обслуговувала мій столик.  До мене йде.  Серце забилося так, немов я втягнув відразу кілька доріжок кокаїну або залпом випив півпляшки віскі.  Вона голову підняла, подивилася на мене і тут же, опустивши піднос, попрямувала назад «за лаштунки».  Твою ж мати!  Але чому?  Що не так-то зі мною?  Через кілька хвилин до мене підійшла інша офіціантка.

 - Добрий вечір, допомогти вам із меню?

 Примружився і подивився їй прямо в очі.

 - У вас працює дівчина Аня, передайте їй, що я зроблю замовлення тільки у неї.

Через кілька хвилин «моя не та» офіціантка повернулася.

 - Вибачте, але у нас у кожної свій столик, і у Ані вже є кілька.  Вона не зможе обслужити ще один.

Поманив її до себе пальцем, і, коли вона нахилилася, сунув їй за пазуху гроші.

 - Піди в туалет, зроби вигляд, що тобі дуже погано,  і йди додому.

 - Але ... але нас сьогодні лише двоє.  Вона не впорається.

 Я сунув ще одну купюру і заглянув в темно-карі очі.  Дуже милі.  Ще місяць тому мене б цілком задовольнила саме вона у всіх сенсах цього слова.  Адже я ще був здоровий.

 - Просто піди додому, а я розберуся з цим.

 Через хвилин двадцять  я потягував свою власну мінералку і дивився, як мила дівчина з карими очима йде, дуже талановито зігнувшись навпіл із неймовірним стражданням на обличчі.

 Аня підійшла до мого столика не відразу.  «Поморозила» мене ще чверть години.  Демонстративно, з гуркотом поклала переді мною меню, а я розреготався, відкидаючись на спинку стільця.

 - Не смішно.  Ти правда маніяк?  Мені починати тебе боятися?

 - Бійся, - я абсолютно чесно відповів на її запитання і відсунув від себе меню, - я, правда, маніяк.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно