Шевчук Валерій - Сповідь, Шевчук Валерій
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Велика й сіра, як цей день і як хмари, котрі котяться над головою. Бо я уявляю все, що відбудеться. Вовки біжать уздовж розставлених тенет, а по другий бік сіток мчать, шалено гавкаючи, пси. Вони сміливі, бо відчувають безпомічність своїх ворогів. Кілька вовків не витримують і кидаються в сіті, б’ючись у них, гризуть їх зубами, але це вже істоти безумні — їх поборов власний жах. Саме тому до них сміливо біжать засадники і пришпилюють їх до землі великими рогачами, ніби надягають на них дерев’яні ошийники. Вовки борсаються, скільки змога, а за сіткою, люто розбризкуючи піну, шаленіють розстервлені собаки. Зловленого вовка б’ють дубиною по голові, а коли він відкидає лапи, натягають ошийника із ланцюгом, а писок загнуздують, їх зумисно не вбивають, бо хочуть привести в місто живими, щоб похизуватися перед іншими власною силою. Але їх заб’ють все одно, зате шкура полонених вовків залишиться чиста й не подірявлена шротом чи кулею.
Я розплющуюся, внизу ще тривають лови. Там кричать, тупотять, гавкають пси, чути постріли і скімлит поранених звірів. У повітрі пахне порохом, кров’ю й потом сотень збуджених і через це впрілих істот. Я вилажу з куща, тіло мені заціпеніло. Але це, здається, й було моєю помилкою: мене раптом уздрів величезний псище, який саме вискочив на рівне. Першим моїм порухом було тікати, але я завмерло стояв і дивився. Пес мчав до мене розшалілий і розпалений, моторно вергав ногами сніг, отож і кинувся на мене з розгону, з усією ярістю, на яку був здатний. Я вчасно відскочив, але його зуби встигли куснути мене. Гостро заболіло, і од цього оскаженів і я. Ми рвонулися один на одного, сплівшись у гаркітливий, розлючений клубок. Кусав я, і кусали мене. Але доля цього разу мені посприяла. Я побачив перед собою горлянку пса, коли той перекинувся від дужого удару, і за мить увіп’явся в неї. Пес не встиг і завискотіти — червона, аж чорна, кров бухнула йому з горла, заливаючи білий сніг. Я відскочив і раптом побачив, що очі в пса зовсім такі, як ті кінські, що колись мене вразили. Здавалося, в останню мить він упізнав мене, бо щось неймовірне й зачудоване мигнуло в його погляді — я упізнав його також. Цей пес був мій, саме той, з яким колись рушав я залюбки на лови і який завжди мені допомагав.
Отоді я й побіг, безтямно й безрозсудно — світ за очі. Не був уже розумною істотою, а тільки битою власним жахом твариною. Мчав, скільки було сили, і вже байдужісінько було: вирвуся я на волю чи наздожене мене гостра куля. У вухах свистіло повітря, а очі мої не бачили. Бита власним жахом тварина мчала у безвість, і їй здавалося, що ніколи вона не спиниться. Не витримає цього гону, і серце її розірветься, адже відчай — це сліпий біг у Прірву, якій немає ані межі, ані краю.
КАЯТТЯ
Козерог утомився й ліг на правий бік, а я пройшов мимо, відчуваючи, як зимно віє від його засніженої вовни. Назустріч мені виступив Водолій і плеснув крижаним струменем води. Я пройшов повз нього із заплющеними очима, а коли розплющився, то побачив почервонілі очі Бика, який ступив насупроти, виставляючи гострі, як ножі, роги. Я витерпів біль од цих рогів, бо не хотів і біля нього затримуватися. Поспішав назустріч Близнюкам — хотів вислухати їхню солодку пісню. Навколо буяла весна, і Близнюки співали їй похвалу.
В небі танцювали квіти (а може, це кольорові стьожки снів моїх), і я хотів стати їхньою тінню. Але вони злякано стуляли пелюстки, коли моя тінь проходила повз них, затихав спів і не грали музики. Я ж ішов темною тінню, і мені стало соромно, що я таки тінь. Що я комусь приношу неспокій — не для того я прийшов у ваше царство, квіти! Співайте і не бійтеся мене, сказав я, і на те моє слово знову заспівали Близнюки.
Я йшов білим світом і раптом злякався: на мене дивився Рак. Мав колючі оченята і свердлував мене ними, аж забув тягти на північ срібну нитку дня. Червонів спересердя, і я покірливо перед ним схилив голову. Просив, щоб не сердився він на мене, бо я з тих, хто достойний співчуття. З тих, хто просить у світі ласки, бо тяжко й сумно йому живеться. Але він не захотів поставитися до мене милосердно, а закляцав клешнями, як ножицями.
Переді мною вилася срібна стрічка, така вузька, що я не відав, чи зможу на ній утриматися. Але й по ній мусив ступати, бо так було мені призначено.
— Вітаю тебе, Леве, — сказав, ступаючи назустріч царю звірів. — Не дивися на мене так осудливо, ти могутній, а в мені тієї сили дрібка. Тільки й можу, що виживати в цьому світі — сам знаєш, як нелегко мені йти!..
Запахло осінню. Я розплющив очі, запахло мені грибами й листяним тліном. Виліз зі своєї нори й роздивився навдокіл. За цей час я змінився. Шерстина пообвалювалася з боків, і я був вислаблий. Останнім часом погано харчувався, і все через оту благість свою. Тупо набивав шлунок тим, що доля послала, бо прагнув тільки одного — дочекатися осені. Було ще тепло, і листя тільки ледь-ледь пожовкло, але я вже вловлював сумовиті струмені, які різали повітря, як ріже його промінь. Ішов через ліс, опустивши низько голову, і вдихав печальний запах землі. Коли ж звів очі до неба, побачив Діву, котра сиділа на троні з сухого бадилляччя. Вона вкрила ноги купчастою хмарою і плела дивне прядиво. Мигали в її тонких синюватих пальцях шпиці, снувалася нитка — Діва сплітала сиву кужіль хмар. Пускала їх у небо, і вони неквапно пливли, такі чудні й такі зажурені. Діва дивилася, як зникають вони з окоєму, і її синюваті пальці безтямно рвали пряжу. Вже не стало в неї пряжі, і вона здивувалася. Хотіла звестися, але не мала сили. Тоді вітер війнув на неї, і її пишне волосся впало їй на очі. І вона ще більше здивувалася, адже у косах її було більше срібного, як чорного. Тоді вона почала смикати сиві волосини й дмухала на них, посилаючи плавом над землею. І застигле та сумне стало від тієї гри її обличчя, тільки очі палали темним пломенем — в них жила жіноча туга за втраченою молодістю й красою.
Я поспівчував їй, хоч що їй до мого співчуття. Втішав її, хоч був для неї непомітною кузькою на лиці земнім. Розумів її, хоч від мого розуміння нічого у світі не змінювалося. Отак я і йшов до того моменту, коли знову мав уздріти Ваги. Отакий був я, сумний і пригнічений. Переходив через дні й місяці, як темна тінь, і ніхто із світу живих та неживих мені не всміхнувся.
Діва вже зовсім сива була, а чудове її обличчя старіло на очах. Волосся все ще сиво злітало з пальців, але не для того, щоб летіти в простір — Діва закручувала сама себе у срібний кокон. Вона так і зникла з моїх очей, не встигши до решти постаріти — розчинилась у блакитному небі, як біла хмара.
Тоді я збагнув, що можу зупинитися. Можу проміряти хоч подумки ту дорогу, яку пройшов. Минуло два роки, відколи одяг на себе вовчу шкуру. Два роки жив не людським, а вовчим життям. Знав, що далі тривати так не може: третій-бо рік вирішальний. Два роки мав я право сумніватися і боротися з самим собою: на третій рік я маю щось вирішити. Ось вона осінь, коли мені дано змінити долю свою, ось вона пора, коли люди гуляють і про осторогу забувають, як сказав мені Чорний Чоловік. Коли ж не перекину я комусь шкури своєї цієї осені, доведеться прожити у вовчій подобі вже сім років. Тільки на сьому осінь знову мені буде дано право вибирати — так сповістив мені Чорний Чоловік. Коли ж і тоді я нічого не вдію, доведеться чекати наступної нагоди вже двадцять і один рік. Все більший і більший відводиться час, сказав мені Чорний Чоловік, для самопокути, все далі відходитиму я від світу людей. Коли ж не вирішу нічого за двадцять і один рік, мозок мій навіки погасне, і мені буде вділено прожити стільки, як живуть на білому світі звичайні вовки...
Ось яку науку пізнав я, коли переходив через небо і коли зустрічався з Чорним Чоловіком. Ось що вислухав я, коли мені шепотів на вухо свою проповідь Голос — нелегко мені було. Нелегко мені й зараз, коли стою в посмутнілому лісі і вдихаю в себе запахи осені, коли земля починає наливатися холодом, і коли, прокинувшись уранці, раптово чуєш у небі крик. Печальний горловий крик, ніби хтось плаче за тим, чого не повернеш. Мені в такі хвилі треба немало сили, щоб отямитися й тверезо сказати собі: "Ні, це не плач, а летять у вирій сірі журавлі".
"Як я стомився", — подумав панотець, приплющившись.
Він сидів на приступці перед вівтарем, хоч йому вже давно хотілося повернутися додому і відчути хоч якийсь спокій. Подумалося, що зараз, після їхньої зустрічі й розмови (здається, він упізнав, хто я такий, подумав панотець), уже заживе розміренішим життям, яким живуть усі; що ті жахливі вечори з жалкими страхами закінчаться, бо, здається, прибульця сам бог до нього послав. Панотець думав: це ж так просто, він оповідає мені свою історію, а я маю змогу розповісти йому свою; він прийшов до мене висповідатися, а я хочу по-своєму висповідатися перед ним.
Церква топилась у півсутіні, горіло кілька свічок, а вони сиділи біля них, повпускавши голови, — кожен думав про своє. Панотець позирав на двері, борючись із спокусою втекти і другою спокусою: признатися прибульцеві, хто він такий. Але ковтнув згірклу слину і покірливо згодився, що поки що не вчинить ані те, ні інше. Добре було б зараз підкріпитися чарчиною, але й цього не міг собі дозволити. Ще йому хотілося встати, підійти до вкляклого прибульця і торкнутися його пучкою, ніби благословляючи — чи не сон це у нього часом. Дивно було йому пробувати в нічному храмі, адже вночі той живе зовсім іншим життям. Оця темінь з півсутінню, химерний блискіт образів, оце безгомінне горіння свічок. Здавалося, звідусіль дивляться пильні очі, а в покритих густою пітьмою кутках щось ворушиться. Панотець здригнувся, йому захотілося присунутися ближче до змореного не менше, як він, юнака, щоб не так відчувалися темінь і оця самота. Придивився до нього (вже вкотре?): лице зі слідами голоду, на лоб спадає сплутане волосся, в якому помітив дві срібні волосинки, очі приплющені — прибулець перепочивав після розповіді. "Ну що я тобі скажу, — подумав панотець, — що можу сказати? Скажу: вийди, хлопче, в ніч, знайди доброго кия й повернися назад. Учинити суд над тим, хто заслужив кари, — оце й буде тобі розгрішення".
Все навкруги захиталося, ніби він справді випив чарку, в голові запаморочилося.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь, Шевчук Валерій», після закриття браузера.