Шевчук Валерій - Сповідь, Шевчук Валерій

Щось хотілося згадати, далеке й забуте, але, що? Ага, думав він про вечір, один із тих численних вечорів, які несила було витримати. Тоді він пив. Відчайно й довго, і не міг сп’яніти. Але ні! Навіщо про це згадувати? Навіщо згадувати про те, що з ним у котрийсь раз порозмовляв Голос, як завжди, трохи з нього глумлячись, а насамкінець спитав: "А коли б прийшов той, про кого ти думаєш, як подивишся йому в очі?"

"От він і прийшов, — подумав панотець. — І я маю змогу зирнути йому в очі".

Він сціпив пальці рук і прислухався. У кутках щось шаруділо, ніби вовтузилося й ніби зітхало. Дивилися на нього звідусіль образи, так дивно вони оживали в сутіні.

"Не раз я тішив себе, — думав панотець, — що гріх мій, може, й не такий великий. Адже живуть люди, які цілий вік купались у людській крівці і які вчинили страшні злочини. Живуть на світі кати — що чиниться в душах їхніх? Що думають вони вночі, а що перед смертю?.. Ні, не тіш себе, що в світі є гірші за тебе, — марна то втіха. Не втішай себе, що в світі є чорніші, — не вилікує вона тебе. Спробуй пережити таку ось, як це, ніч і спробуй із неї вийти".

Прибулець все так само незворушно сидів перед ним, не розплющуючи очей. Похитувавсь у сонливих хвилях, ніби й справді задрімав. З рота йому із присвистом виривалося повітря, і панотець дивився на нього з таким співчуттям, з яким дивиться батько на свою важко хвору дитину.

"Хто побудував собі дім на піску, — прошепотів він, — той безрозсудний. Піде дощ, розіллються ріки, подують вітри — і він упаде, дім той, а стін не звести. Це я, той, сину, хто побудував собі дім на піску... Світильник для тіла, — шепотів він далі так тихо, щоб не розбудити заснулого, — око твоє. Отож коли око твоє буде чисте, то і все тіло залишиться світле, коли ж око твоє споганиться, то й тіло потемніє. Це я, сину мій, той, у кого споганилося око".

Йому раптом здалося, що не переживе цієї ночі, їх буває, таких, як оця, в житті небагато, та й не кожному вони посилаються; коли ж вони приходять — серйозний будь! Бо вони — провіщення того суду, який чекає кожного, хто сіяв на цій землі: має зібратися урожай. Найлегше використати пригідний момент, тихесенько звестися і навшпинечки вийти, покинувши в темряві цього тяжко змореного юнака: може, це був би з його боку акт милосердя. Але такі ночі, як ця, так просто не збуваються — є ж бо в них віщий зміст і особливе мають вони призначення. Недаремно так пильно дивляться на нас вивідчі очі: стежать за нами, стережучи кожен порух наш і кожну думку. Може, тому стоїть така пригноблена тиша, аж вуха поколює. Боявся й рукою порушити, бо хотів, щоб ця хвилина продовжилася. Попри все — це мент спочинку, і не треба його даремно протрачувати. Чи не тому заплющився й собі й почав подумки проказувати покутну псальму, але слова не доходили йому до серця. Вони зривалися безшелесно з його вуст і тихо вмирали в темряві: не допомагало це йому. Тоді він обхопив руками коліна і знову задивився на непорушні вогники свічок. Прибулець сидів проти нього навпочіпки, спустив голову і куняв. Вряди-годи здригався і знову підіймав голову, яка хилилася донизу, але очей не розплющував. Вуста його інколи ворушилися, і панотець напружувався, щоб почути невиразний шепіт. Але то були не слова, прибулець постогнував.

Панотець відчував, що починає непокоїтися. Що це все надто затяглося, що прибулець зовсім забув: надворі ніч, і пора давно закінчити розмову — немає вже в нього сили. А може, подумав він, все те, що з’явилося в голові, — мара? Може, цей молодик зовсім не той, про кого весь час думає? Може, й справді годиться покинути його тут або ж розбудити й відіслати спати?

Але він знову й пальцем не кивнув, а тільки дивився й дивився на виснажене, кволо освітлене свічками лице. Ні, не проста в них розмова, не може він ані обурюватися, ані щось вирішувати, доля його в сьогоднішній ночі — упокоритися й чекати.

— Га? — схопився раптом прибулець, розкрив очі і зирнув на панотця з глибоким здивуванням.

— Будеш розказувати далі чи, може, спати підеш? — спитав піп.

Прибулець не відповів. Дивився перед собою сумним, запаленим поглядом, і в нього тільки безгучно заворушилися вуста.

— Я нічого не чую, — мовив панотець. — Кажи голосніше.

Прибулець знову зирнув на панотця, і той раптом зрозумів, чому на образах малюють страдників. Очі в юнака були широко розплющені, чорні й печальні — страдники повинні приходити у світ. Вони приходять для того, подумав панотець, щоб нагадати людям: живуть на світі не тільки щасливі.

— Заморив я вас, панотче? — м’яко сказав прибулець.

— Я тут для того, щоб вислухати тебе, — сухо відповів панотець.

Зовсім споночіло, коли я поклав вибратися до міста. Хотів усе чинити розважливо, бо цього разу все мало сяк чи так вирішитися. Намагався менше гризтися каяттям — все станеться, вирішив я, як було зі мною. Віддам тільки те, що накинуто мені, — і нічого більше. Коли воно існує, це прокляття, то хай не падає на одні мої плечі.

Весілля в місті вже почалися. Вчора я чув, як грали музики, а діставшись увечері до міського паркану і пролізши всередину, побачив по-святковому вбрану юрбу. Грали перший день весілля; а молодим виявився якраз той із моїх вуличних товаришів, кого я найменше любив.

Мозок мій був залитий холодним киселем, я й справді став розважливий і тільки й думав, як би мені не зірватися. Коли вже зважився на цей чин, годі від нього відступатися. Я не слухав голосу серця й душі: серце моє на той час кригою покрилося, а душа німувала.

Як і тоді, коли відвідував рідну домівку, добиравсь у місто через леваду. В кінці саду стояла покинута халабуда, яку збудували цього літа вже без мене, і я нечутно туди забрався, бо мусив мати пристановище. Тут було мені зручно ще й тим, що з одного боку легко міг втекти на леваду й до паркану, а з другого — так само легко вийти на вулицю.

Ніч була місячна. Холодний таріль пливав в чистому небі, в якому густо насипано зірок, і я, коли хотів зміцнити дух, весь час туди позирав. Це й справді мені пособляло: тіло набиралося сили, а я сам — рішучості. Мав таке враження, що від місяця текли крижані хвилі і саме вони давали змогу мені мислити холодно.

Весілля грали в дворі того самого Панаса, якого я був налякав, скочивши на воза і забравши в нього клунок з їжею. Весь двір було обтикано походнями, і в нього так густо набилося людей, що, здавалося, не було де і яблуку впасти. Спершу я сидів у халабуді, видивляючись, а тоді відчув, що можу вести себе сміливіше. Якась сила штовхнула мене вийти на вулицю і піти по ній розміреною ходою, як ходив я колись у людській подобі. Мимо пройшли якісь люди, я спинився, злякавшись, що вони побачать мене і вразяться, але нічого такого не сталося: мене просто не завважили. Горіли походні, розкидаючи жовте мерехке світло, назустріч мені пішли музики: дмухали в дудки, витинали на скрипці і побрязкували бубонцями. Я притиснувся спиною до паркану — саме в цей час вийшов із двору оточений боярами молодий. На хвилю задивився на його щасливе обличчя — холодна голка кольнула мені серце. Всі довкола були так само веселі: грала музика, співали дружки й бояри, співали свашки і старости. Темінь навколо від гарячого світла походень здавалася загадковою й оксамитною: я стояв біля тину й дивився на людей з особливим почуттям. Ще два роки тому я був такий, як вони, так само тупцювався в юрбі і так само співав. Жив, як жилося, вільно дихаючи повітрям і усвідомлюючи тільки той момент, у якому пробував. До того часу все в моїм житті було просто: щось я робив, їв, пив, на когось сердився, хтось сердився на мене, щось учиняв: добре чи лихе, але таке, що не виходило із меж прийнятого. З кимось товаришував, а когось недолюблював, як, наприклад, оцього жениха Панасенка. Обертався в колі, виміряному нашим міським парканом, і цього було досить. Моє зло і добро було не таке, яке гостро запам’ятовується, — я навіть не думав про те, що колись усе вдіяне таки зважиться й переміряється: дрібне відсіється, а на вагах опиниться важке. Велике добро і велике зло, хоч немало у світі людей пустоцвітних. Все минає, а добро і зло залишаються, щоб нові покоління так само кидались у ці дві великі ріки, прагнучи їх з новою силою перепливти. Я думав отак, а навколо роїлася юрба, весело співаючи:

Ой димно, димно,

Що й бояр не видно,

Тільки одне видно,

Та й те за горами...

Я ішов за весіллям, пробираючись попід парканами і тинами, скрадливо ступав у траву — вабили мене й пісня, і цей похід.

Осінь відчувалася повсюдно. І вільготна прохолода, і смуток, яким повивалися білі стіни хат, і ці веселі пісні, в яких бринить.щось тягливе й меланхолійне — все це лягало на мою німуючу душу. "Життя буває буденне й празникове, — думав я, волочачись за весіллям, — і людина завжди має потяг до такої празниковості, кожен з нас залюбки виривається з будня. Будень з’їдає нас, отож ми й воюємо з ним: бенкетами, весіллями, пиятикою, війнами й розпустою. Тоді і вкрадається нам у душу темна сила, що каламутить душі, бо ми замість вивищуватися над буднем падаємо нижче від нього. Тоді й починаємо війну із тим темним, якщо не переможені до решти: не хочемо бути ниці. Але скільки серед нас таких, що перемогли у цій війні?"

Молода вже чекала на весілля. Це була одна із тих дівчат, які мені подобалися і до кого і я б послав старостів. Але вона вже й думати, певне, забула, що існував колись ставний писарчук, тепер дивиться закоханим поглядом на хлопця простішого за мене й біднішого — її очі як осіння ніч зі своїми таїнами та розкошами. Смуток зціпив мені груди: стало жаль. Скільки часу не зазирав я в такі-от очі і не пробував наблизитися до таємниці, де повно золотого хмелю, і скільки мені ще бути здичавілим лісовим звіром? Ось вона, думав я, та, що готова народжувати, що зросить землю, щоб, загинувши, пустити нове стебло. Вона благословенна вже тим, що живе, як дерево, яке має покритися квітом і народити плоди. Отож, у тій вона порі, коли цвіте, і недаремно вона — прекрасна. Я милувався з неї, але мені було й сумно. Сумно, бо кожна краса має в собі щось печальне. Краса не тільки тішить око, але й примушує думати про дочасність. А люди співали:

Де ти, калино, росла

Такая високая,

А листоньком широка,

А личеньком румняна...

Палали походні, червоні вогнища нуртували серед ночі, весілля в дворі молодої наливалося трунком.