Шевчук Валерій - Сповідь, Шевчук Валерій

Тоді він сів і спустив голову. Важко дихав і намагався зібрати думки. В його голові спалахували барвисті плями, і він тупо стежив за тими спалахами. Навколо завмерла важка як смерть тиша, важка як смерть темрява, тільки працювали невгомонно хробачки, які точили дерево. Здалося йому, що в глибині крапає, хтось однотонно виміряв час, ніби кувала вічна зозуля: один, два, три, чотири, п’ять. Хто зна, що воно відбувається; може, те, що він пережив, — мана? Може, в нього це тільки хвороба така, а насправді він лежить у рідній домівці, і оце тільки прокинувся з довгого небуття. Крапала одноманітно крапля, розбивалася об дошки підлоги — це що, дощ надворі, а дах протікає? Він подумав: чи все це закінчилося, а як ні, то коли має скінчитися? Йому уявилася дорога, якою прийшов він сюди, горб, з якого дивився, його урочистий настрій і надпорив — чи було все це? Може, все простіше, ніж він думає; просто треба вийти з цієї церкви, де він уже висповідався, і рушити до рідного дому. Підійти до своїх воріт і постукати. Але ні, має ще відбути якусь війну. Можливо, вона вже починається і про це вістить крапля, що вимірює і відраховує час. Йому конче треба вибратися звідсіля — тут, у глупій темряві, поруч з небіжчиком — вмерлою частиною свого єства, — він не може довго залишатися. Може, йому знову доведеться повернутися туди, в яму, до вовчої зграї, відчувати ще сім років утому й біль, покоряючись Чорному Чоловікові і його чорній потолочі?

"Все це — темрява, — подумав він, — і війна з нею ще не закінчена". Вона відпустила його на певний час, бо він шалено її повоював, але чи здасться вона так просто? Чи так просто відпустить того, хто не захотів їй покоритися.

Він приплющився й побачив раптом вулицю рідного міста. Сміються молодиці біля колодязя, чути голоси сусідів; на майдані вдаряє в литаври оповісник, перш ніж прочитати гетьманського універсала чи полковничого ординанса; він бачить ниву й чоловіка за плугом, у який впряжені воли. Той чоловік аж зігнувся до землі, а рало відвалює масну, чорну скибу...

Знову підхопився на ноги і почав бігати церквою, аж підлога стугоніла під його ногами. Але кілька разів ударився обличчям і вирішив вестися розважливіше. Треба спокійно дійти до стіни, а тоді піти вздовж неї, шукаючи дверей.

Рушив спроквола. Йшов, торкаючись трухлявого дерева, і вряди-годи обмацував невидиму стіну. Ішов, вслухаючись і намагаючись тихіше дихати, ніби й це мало йому допомогти. Вже навіть трохи бачив. Чорні клапті оксамитної тьми лежали перед ним великими кулями. Поміж них — сірі драглі, в яких угадував неясні обриси — не розумів чого. Ішов все ще повільно. Йшов та йшов, торкаючись дерева, неспішно й обережно, ніби сподівався на якусь небезпеку. Входив у чорні оксамитні кулі, і йому здавалося, що ніколи не вийде з цієї церкви. Але потрапляв у сірі драглі, і в ньому починала оживати надія. Вдихав повітря й чув ніжний запах вишневого глею, що так нагадував йому про домівку, і думав про білі затишні гнізда, які тягнуть на шлеях люди. Тягнуть туди, куди йде і він. І він ішов, упертий, настирливий, занурюючись у темряву й виступаючи з неї. Стіна вже замкнула не одне коло, і він не зразу те зрозумів. Коли ж зрозумів, то розпач знову спалахнув йому в серці. Тоді він побіг. Коло за колом, все-таки сподіваючись натрапити на двері і вирватися з цього притулку смерті й пітьми. Далі, гадкував він, буде легше. Ще коло, одне, друге, третє, тоді він досягне того, до чого біжить. Тоді він вийде в широкий, запашний, веселий і зелений світ. Тоді він закине вгору лице і візьме собі в очі образ неба. Тоді він ковтне запаху вишневого глею, а може, й запаху квітучого саду. Тоді він побачить на гілці саду золотого птаха, і той птах заспіває йому про добро й блаженство. Тоді він нап’ється золотого сонця, щоб і самому стати до нього подібним. Тоді він дістане звільнення й розгрішення, якого не зміг дати йому тяжко винуватий перед ним, грішний панотець. У цій церкві він покине кволу частину свого єства, яка вмерла разом із тим нещасним, а сам тоді повернеться.

© ШЕВЧУК Валерій. Птахи з невидимого острова. — К.: Радянський письменник, 1989.