Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового

Львові, Відні, Парижі, Берліні чи Празі, шановне панство, злодії залазять до будинків через вікна, аби зробити свою справу. Вони, перепрошую, не домовляються між собою про правила. Якось так повелося в світі: на різних частинах земної кулі крадії самі доходять до того, що коли двері зачинені, треба не копати під стіною, а непрохано заходити інакшим, простішим способом. Ваші доводи, пане Кошовий, досить логічні. Але! – Ольшанський багатозначно підніс догори пальця. – Самі кажете, мали колег у кримінальній поліції. Так вони мусили вам пояснити: злодій, чиє ремесло – квартирні крадіжки, ніколи не вбиватиме людину.

– Кажіть щось, – сухо мовила Магда.

Клим розвів руками.

– Що говорити? Я пояснив, чому, на мою думку, адвоката Сойку вбито. І нічого не сказав про те, що вбивця і крадій – одна особа. Більше того, навряд чи слід шукати звичайного злодія. Судячи з поведінки пана Геника, як його тут називають, у нього були таємниці. Скажімо, не хотів, аби його гостя бачив той цербер при вході. До того ж, пані та панове, я на власні очі бачив – слідів боротьби не було. Сойка підпустив свого вбивцю близько. А значить, не здивувався, що саме цей чоловік завітав не через двері, а крізь вікно. Вони могли навіть домовитися про це… Вбивця, зробивши свою справу, пішов, я прийшов. Тільки зробив усе для того, аби склалося враження: квартира жертви зачинена з усіх боків, ізсередини. Вбивство в замкненій кімнаті, кажу ж вам. Класика жанру.

– Це лише припущення, – буркнув Ольшанський.

– Вірно. І займатися далі, перевіряючи їх та встановлюючи істину, – справа поліції. Даруйте, може здатися, я беру на себе сміливість указувати вам у вашому місті та вашій країні, як треба працювати…

– Видно, що адвокат, – перервав слідчий. – Плетете так само густо й пишно, як покійний пан Сойка. І вся інша ваша жива братія…

– Пане Ольшанський, – мовила Магда, знову легенько стукнувши себе по лівій долоні віялом, – адвокат Кошовий – свідок, не підозрюваний. Як відомо, я не дуже знаюся на поліцейській роботі. Проте мій покійний чоловік дослухався б до слів цієї людини. Згодні?

– Ніхто краще за вас не знав шановного пана Густава, пані Магдо, – у голосі слідчого Клим почув покору й капітуляцію. – Чесно кажучи, так навіть краще.

– Як? – Магда пронизала його гострим поглядом.

– Вбивство.

– Краще, що Сойку вбито? – вирвалося у Кошового.

Ольшанський почервонів, на якусь мить втратив контроль, однак, швидко опанувавши себе, пояснив:

– Самогубство – великий гріх, пане адвокате. Той, хто зводить рахунки з життям із доброї волі, кидає виклик самому Творцеві. А так пан Євген Сойка – жертва жахливого злочину. Його поховають гідно, не виникне проблем, як це трапляється із самогубцями. Поліція ж шукатиме, хто це зробив. І все одно… Ваших здогадів поки замало, прошу пана.

Кошовий знизав плечима.

– Так тримайте ще дарунків, мені не шкода. – Говорячи, він дивився на Магду, знову немов рапортуючи їй: – Самогубці лишають записки. Або звинувачують у своїй смерті весь світ, або – прощаються, не клепаючи ні на нікого. Поруч із тілом жодного послання не знайдено. Кошик для сміття порожній.

– Той випадок, коли міг не написати прощального послання, – зазначив Ольшанський.

– Може бути, – легко погодився Клим. – Тільки ж є ще пістолет.

– Покійник тримав його у руці.

Кошовий хитнув головою.

– Не тримав. Людина, стріляючи собі в голову, не падає так, як лежав на підлозі Сойка. Руки розкинуті, мов крила. У різні боки, досить широко. Пістолет міг випасти. Міг лишитися в правиці. Але в кожному разі рука неодмінно притислася б до тулуба. Хоч ліва, хоч права. – Зараз Клим говорив, старанно добираючи слова, аби сказане звучало максимально точно й не мало подвійного смислу: – Я уважно роздивився тіло, поки чекав поліцію. Пістолет поклали під праву долоню. Дивно, чому поліція того не помітила…

Розділ шостий

Двадцять корон і єврейське щастя

Клим вийшов із поліцейської управи на вулицю з відчуттям, ніби його виправдали й випустили на волю.

Тільки настрій все одно погіршився порівняно з уранішнім. Уже зник ефект від новизни. Розвіялася ейфорія від приїзду не лише в нове місто чи на нове місце, а й у справді інакший світ. Зараз почувався переможеним. Уявив себе у кам’яному мішку, з якого нема виходу. Незнайоме, але цікаве за кілька годин стало чужим, ворожим. Місто перемогло його, зануривши у свої звичаї, мовне розмаїття, запропонувавши інакші, проте не менш суворі закони буття.

Адже справа навіть не в наглій смерті Євгена Сойки – єдиної знайомої Климові людини, на чиї поради він збирався спиратися попервах. У листі адвокат писав, що по приїзді молодший колега може пожити в нього, поки не стане на ноги. Обіцяв підтримку. Натякнув: помічник потрібен і у Львові. Тож Кошовий зможе освоїтися на новому місці й у новій країні, згодом – ще й почати, як планувалося, власну практику.

Проте знайомства й досвід – наживне. Вбивство Сойки – трагічний збіг обставин, та внаслідок цього Клим лишився без даху на головою. І, що найголовніше, без грошей, а значить – без жодних можливостей орендувати куток.

Про повернення назад до Києва не могло бути й мови. Не арештують відразу. Та проблеми все одно матиме, й не лише він. «Вовчий квиток» виписаний, тож у кращому випадку доведеться найматися двірником чи вантажником, у гіршому – виїжджати далеко в Сибір, на заслання, під поліцейський нагляд. Чомусь Кошовому здавалося, що його таки відправлять у холодні краї: так можна гордо відзвітувати про успішну боротьбу з неблагонадійними елементами.

Ні, повернення виключене. Принаймні – найближчими роками.

До того ж коштів навіть на дешевий квиток не було. Закласти в ломбарді теж нічого не вийде, несесер – чи не єдина його цінність. Тому Клим не поспішав іти геть від поліцейської будівлі, походжав мурованим хідником та погойдував спакованим саквояжем. Йому просто не було куди йти. І жодних думок із цього приводу в голову не йшло.

– Молодий чоловіче! – почулося ззаду.

Гукав Шацький. На відміну від Клима, він світився від задоволення й водночас виглядав заклопотаним, зосередженим та метушливим. Коли наблизився, Кошовий помітив те, чого не розгледів у погано освітленій камері: з вух та ніздрів Йозефа стирчали неакуратними пуками кущики волосся. А брови були густими, що вкупі робило нового знайомого схожим на лісове створіння з казок, котре очистилося від листя й моху, вдягнуло пошарпаний міський костюм і капелюха.

– Вас відпустили, пане Шацький?

– Ще краще, пане Кошовий, – мене виправдали!

– Але ж, наскільки я розумію, вас ні в чому офіційно не звинувачували, аби