Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового

– Прошу панство сідати. – Голос виявився грудним, ледь-ледь хриплуватим. І коли чоловіки повернулися на свої місця, вона повторила, звертаючись уже до Кошового: – Геника Сойку вбили. Чому?

– Не знаю, – вирвалося у Клима. – То вже справа поліції, з’ясувати обставини. Знайти мотив, окреслити коло підозрюваних…

– Поліція знає, як працювати, – жорстко перервала його жінка. – Робитиме все, що треба робити. Поясніть, чому ви відкидаєте самогубство. Бо я, – тепер сірі очі глянули на Ольшанського, – маю таку саму думку.

– Пані Богданович, але ж факти! – заметушився слідчий. – Тобто… Нема фактів! Двері зачинені зсередини! Вікна на другому поверсі, теж прикриті! Наливка на столі, пістолет у руці, куля в голові! Жодних слідів боротьби, пані Магдо! Це ж дуже просто!

– Пане Ольшанський, мій покійний чоловік завжди застерігав від пошуків простих рішень у складних питаннях, – мовила жінка. – Я відкинула самогубство, бо знала адвоката Сойку особисто. Півень мав би знести яйце, аби пан Геник наклав на себе руки. Проте моєї жіночої інтуїції та досвіду спілкування із загиблим не досить для поліції. Кому, як не мені, це знати.

– Атож, – підхопив їй у тон Ольшанський. – Кому, як не вам, пані Магдо.

– У вас, пане Кошовий, напевне є пояснення, – загадкова дама знову перевела погляд на Клима. – Не дивуйтесь, я бачила ваш паспорт. Мало користувалися. Новенький, недавно виправили, як я розумію.

– Це мій перший виїзд за кордон, – бовкнув той, далі ляпнув зовсім недоречно: – Я навіть у Парижі не був, а туди всі мої знайомі збираються, мов на прощу…

– До чого тут Париж та проща? – Тонкі підмальовані брови Магди стрибнули вгору. – Я була в Парижі. Але не бачу в цьому нічого особливого. Ми, піддані Його Величності цісаря, маємо змогу вільно мандрувати Європою. Я вже думала вибратися в Новий Світ, аби не… – Тут вона замовкла, махнула віялом, ніби відганяючи геть непотрібні зараз балачки. – Отже, прошу дуже, розвійте мої сумніви. Раз ви кажете так упевнено, що адвоката з Личаківської вбито, значить, знаєте більше за поліцію. Слухаємо вас.

Тепер на Клима в очікуванні дивилися дві пари очей.

Він кахикнув у кулак, враз відчувши власну значимість.

– Ну, коли вже так… Я давно не бачив Євгена… пана Сойку, ми лише листувалися. Проте, як ви чули, працював у нього помічником. Вивчив деякі звички. Й не думаю, що він їх поміняв за роки життя тут, у Європі, у Львові.

– Що ви хочете цим сказати?

– Я мав більше часу на огляд місця пригоди, ніж поліція, – пояснив Кошовий. – Поки по неї бігали, я лишився у квартирі стерегти її, нікого не пускати. Сам не повірив у самогубство. Проте, кажу ж, тривалий час не спілкувався з паном Сойкою тісно. Щось могло змінитися. Та раз ви, пані… Богданович, вірно?

– Правильно. Далі.

– Ага, так от: раз ви, пані Богданович, знайомі з ним настільки, аби так само відкинути припущення про кулю в лоб, він справді лишився таким, яким був, у ставленні до життя. Звісно, голих припущень мало. Тож я дозволив собі оглянути квартиру, поки не наспіла поліція. Пане Ольшанський, не робіть круглих очей – я саме збирався зараз викласти вам свої думки й поділитися висновками.

– Слухаємо вас, – підбадьорила Магда.

– Найперше – у квартирі були сторонні, – сказав Клим. – Щонайменше одна людина, дорослий чоловік. Не друг, але якась потрібна особа. Важливий клієнт чи діловий партнер.

– Звідки висновки?

Для наочності Кошовий втягнув носом повітря.

– Запахи, пані Богданович, – пояснив, остаточно зрозумівши: зараз звітує саме їй, слідчий з невідомих поки причин обмежується лише пасивною функцією присутнього слухача. – У сусідній з кабінетом кімнаті, котра правила Сойці, як я розумію, за спальню, було накурено. Тютюн доволі міцний, запах стійкий, різкий та, даруйте, пані, смердючий. Пан Сойка такого не курив, полюбляв ароматний, більш тонкий. Накадити міг лише відвідувач, але чому запах так в’ївся, що протримався аж до ранку? Бо ви вірно сказали, пане Ольшанський, – вікно спальні зачинене, й то щільно. Ще один висновок – відвідувач пробув у адвокатовій квартирі досить довго, раз устиг так начадити. Не рятувало вікно, яке господар напевне ж прочинив. Надворі, я чув, учора стояла така сама, незвична для Львова спека. Помешкання недостатньо провітрилося, протягу не було, звідки взятися.

– Гість пішов, – проказав слідчий, звірившись зі своїми записами. – Двірник засвідчив: у пана Сойки справді були люди. Прийшли вчора ранком. Потім один вийшов і не повертався. Інший сидів до сутінків, але теж забрався. Після того пан адвокат спустився й зайвий раз нагадав тому церберові з мітлою, аби до нього нікого не пускав. Не приймає. Я до того, пані Магдо, що пан Геник усе одно зостався сам у квартирі.

– Він і зачинив за собою двері зсередини, – погодився Клим. – Але хто зачинив вікно? Сойка не міг, ну не міг сидіти в помешканні, просякнутім запахом бридкого тютюну! Сам курець, але ж курець-гурман, скажу я вам! До того ж говоримо про непростого гостя.

– Чому? – Брови Магди знову скочили догори.

– Першого-ліпшого, та ще й шанувальника смердючого курива, пан Сойка не лишив би на цілий день у своїй спальні. Йому там потім спати, розумієте? Під вечір уже не так пекло, віяв легкий вітерець.

– Збиралося на дощик, навіть бризнуло, – вставила Магда.

– Тим більше! Скажімо, у спальні сиділа й курила не близька, але потрібна йому людина. Нарешті вона пішла. Або адвокат її виставив під якимось приводом, усяке може бути. Що він зробив би найперше? Провітрив кімнату! – Відчувши, як око зараз смикнулося досить сильно, Кошовий трохи притримав його край пучкою, розуміючи, як кумедно виглядає.

– Але стулки вікна зачинені, та ще й ізсередини. Тільки я уважно оглянув їх. Не торкаючись, звісно, там повинні знайтися сліди, придатні для зняття пальцевих відбитків за методом Гелтона.

– Метод Гелтона. Дактилоскопія, – кивнув Ольшанський і буркнув: – Як на звичайного адвоката, ви забагато знаєте про наші поліцейські справи.

– Хіба це погано? У мене були приятелі в київській розшуковій поліції. Я ж певний час спеціалізувався переважно по кримінальних справах. Мені колись пояснювали про один нехитрий кунштюк із практики квартирних злодіїв.

– Квартирних злодіїв?

– Саме так, пані Магдо, – тепер Клим відчував до себе неабиякий щирий інтерес. – Стулки зачиняються на гачок. Він зазвичай трохи вигнутий. Якщо обережно закріпити його у вертикальному положенні, а потім ззовні потягнути на себе стулки, сильно сіпнувши у потрібний момент, гачок упаде точно в паз. Вуаля, вікно зачинене. – Він картинно розвів руками. – Не думаю, що місцеві крадії-надомники відрізняються від київських за підходами.

Господар кабінету кашлянув, нагадуючи про себе.

– У