Юрій Сорока - Крос у небуття

тепер Андрій навіть не був впевненим, що вчинив правильно. Можливо, потрібно було дати працівникові «Беркута» нагоду влучити у рухому ціль? Андрій пригадав крихітні фігурки перехожих на стежці, у чий бік летів навіжений Софронов. Ними виявились миловидна молодиця років тридцяти і блакитнооке чудо в охайному платтячку, з неймовірних розмірів білосніжним бантом на голові і червоною повітряною кулькою у руках. Ні! Ніхто не міг довести Андрію, що навіть доля відсотка ризику влучити у них варта біди, котра могла б відбутися у разі такого повороту. Ціль не завжди виправдовує засоби. І нехай зараз капітан Соколовський отримає добрячу «пілюлю» за втечу Софронова, за стрілянину і безталанного господаря скутера, котрого швидка забрала зі струсом мозку, він не жалкував. Рано чи пізно той, хто став причиною усіх неприємностей, відповість за них. Це Андрій знав напевне. Тому що він не вибачав людей, котрі дозволяли собі стріляти в працівників міліції. Таким було одне з неписаних правил опера – подібних людей потрібно знищувати. Як скажених псів.

Дещо розвіяв важкі думки Андрія Забузький. Він, ввалившись до кабінету з великою чорною валізою, у котрій загадково подзвонювало скло, сів за свій стіл і неквапом скинув оперативну кобуру з табельним «ПМ». Поглянув на Соколовського і Кондратишина.

– Чому такі кислі, друзі?

– А ти вже встиг за пивком змотатися? – відповів питанням на питання Андрій.

– І не подумав. Беркутята пригостили. Файні хлопці.

– Я помітив, – хмикнув Кондратишин і вирушив до сумки з пивними пляшками. – Спочатку стріляють, потім думають. Тобі взяти, Андрію?

Андрій покрутив головою.

– Ще маю до Гончара на килим іти, з докладом.

– Ну, за це можеш бути спокійним, – махнув рукою Забузький, відкоркував пляшку і зробив кілька ковтків. – Пан полковник доручив зібрати рапорти Степановичу, а сам відбув у невідомому напрямку позичати у сірка очі. Холодне, може будеш?

Андрій відмовився. Від Забузького він дізнався про невдачу Гончара на адресі у Потапчика і про те, що решту бандитів вдалося взяти без особливих проблем. Він дістав з ящика столу кілька аркушів паперу і заходився складати рапорт. На це втратив майже годину, а о другій, відчувши, що повинен вийти з остогидлих стін міськвідділу на свіже повітря, попрощався з колегами, наостанок позичивши «до зарплатні» у Забузького півмільйона. Вже в порозі зустрівся з ветераном, у котрого кілька тижнів тому зняли з автомобіля колеса. Той, сповнений праведного гніву, одразу ж накинувся на Андрія:

– Я бачу, справедливість по відношенню до громадян для нашої міліції лише пустий звук, – з пафосом мовив ветеран, трясучи сивою головою так, що задзвеніли кілька десятків ювілейних медалей на грудях.

– І що наштовхнуло вас на такий висновок, Петре…

– Іванович. Петро Іванович.

– То що ж, Петре Івановичу?

– А ви не здогадуєтесь?

– Жодним чином.

– Я вже три тижні бігаю за вами й вашим начальством у пошуках правди, але на мене вперто не хочуть звертати уваги.

– Це вам лише здається. Вашою справою займаються.

Петро Іванович почервонів від обурення.

– Знаю я, як ви займаєтесь! Я своє здоров’я залишив на фронті і тепер не в змозі на плечах носити овочі й фрукти з дачі додому. А між тим урожай тієї самої дачі не дає нам з бабою з голоду здохнути. На чому тепер маю привезти мішок картоплі, коли машина майже місяць стоїть без коліс?

Андрій мовчки дивився на співбесідника. Що він міг відповісти? У словах старого теж була істина. Держава, на яку він працював багато років, під кінець життя поставила його в такі умови, за яких він повинен був виживати. Тож старий просто боровся за своє життя і ненавидів ту саму державу. Що ж поробиш, коли уособити казенну владу в очах бідолахи довелося саме йому, капітану Соколовському? Тому, кого безликий молох з абстрактним ім’ям «держава» сам обдаровував скупо і часто змушував жити «в позички».

– Я вас розумію, Петро Іванович. І зараз йду саме за вашою справою. Найдемо ми ваші колеса, заспокойтеся.

– А ти мене не заспокоюй! Я на тебе скаржитися буду!

Андрій розвів руками.

– Ваше право. Тільки начальника міськвідділу зараз немає на місці і сьогодні вже, скоріш за все, не буде. А Степановичу, себто підполковнику Кульчицькому, ви на мене вже скаржилися.

Андрій повернувся і покрокував геть. Він був не у тому настрої, щоб пояснювати очевидне людині, котра не хотіла слухати його пояснень.

Він йшов вулицею, котра дихала на нього ласкавим ароматом весни, підставляв обличчя сонячним променям і радів першим ніжно-зеленим листочкам на деревах. На час можна забути про «Форд» з трьома трупами, налиті кров’ю очі Софрона, що блиснули пекельною зненавистю, коли їхні погляди зустрілися. Не згадувати пихате обличчя Гончара і лисі колеса на вкритих брудом іржавих дисках, а також скарги пенсіонера, котрому невідомі доки злодюжки ускладнили і без того нелегке життя. Назустріч траплялися дівчата. Вони, як і кожного року, зменшили кількість вбрання до критичного мінімуму за кілька годин після першого теплого подуву весни. Андрій посміхався їм і відчував, що у житті й насправді є багато потрібних і корисних речей поза роботою. Тетяна мала рацію, потрібно менше віддавати часу роботі, а більше собі. Для багатьох людей так все й відбувається. Чомусь тільки він так не міг. Залишалась вірогідність, що робота в міліції сама позбудеться його, як це часто-густо траплялося з справжніми ментами, коли їх викидали на вулицю після десятка літ відданої служби. Викидали за дріб’язкову провину, а скоріше за неспроможність вживатися з зажерливим начальством. Можливо тоді у житті Андрія Соколовського щось зміниться на краще. Інакше він просто не зможе власною рукою відібрати у себе роботу, котра стала сенсом його існування.

В центрі Андрій зайшов до дитячої крамниці і довго ходив вздовж вітрин з різнобарвними ляльками, конструкторами «Лего», іграшковими автомобілями й роботами-трансформерами. На запитливі погляди продавців лише знизував плечима, мовляв, ще не вибрав. Нарешті зупинився біля великої яскравої коробки, на якій було зображено крейсер епохи російсько-японської війни.

– Дівчино, я вибрав, – звернувся до продавщиці.

Та наблизилась.

– Гарна модель, – похвалила вибір Андрія. – Проте досить складна. Скільки років вашому хлопчику?

– Вісім.

– Тоді мусите складати корабель разом з ним, – посміхнулася дівчина голлівудською посмішкою, – для восьмирічної дитини таке завдання буде занадто важким.

– Що ж, тоді будемо робити це разом.

Продавщиця взяла з вітрини потрібну коробку і пішла до каси. Андрій поспішив слідом за нею. Коли розраховувався, дівчина поглянула на нього задумливо.

– А ви, я бачу, гарний батько. У наш час рідко можна зустріти чоловіка, котрий приділяє достатньо уваги вихованню сина. Основна маса або в