Юрій Сорока - Крос у небуття

– Я поганий батько, дівчино. Але намагаюсь виправитись.

Вона з розумінням змахнула головою.

– Ну тоді нехай вам щастить у цьому.

– Дякую.

На вулиці Андрій відшукав таксофон.

– Таня, я йду до вас.

– Приходь, хіба я бороню? – голос колишньої дружини був позбавленим жодних інтонацій. – Сашко про тебе ще зранку запитував. Дві години у вас буде.

– А чому лише дві?

– Що я чую, Соколовський? – засміялася Тетяна. – Раніше тебе вистачало максимум на годину. Далі завжди кудись мав бігти. Тебе що потурили з міліції?

– Поки ще ні. То чому лише дві години?

– Ми увечері йдемо у гості.

– До кого?

– А яка тобі, власне, різниця? Сьогодні свято, люди відпочивають від роботи і ходять один до одного у гості. Якщо вони, звичайно, нормальні люди, а не схиблені менти.

Андрій пропустив кепкування повз вуха.

– Ти знайшла чергового кандидата у чоловіки і знову тягнеш до нього малого. Так ти позбавляєш себе жодного шансу. Можливо для тебе це новина, але чоловіки не надто у великому захваті від знайомства з чужими дітьми.

– Дякую, що попередив. Не рівняй усіх по собі. До речі, поспішай, адже час іде.

Андрій повісив слухавку і пішов у бік вулиці Князів Коріатовичів. За дві години вони не встигнуть скласти модель крейсера, але це краще, аніж нічого. Він знав, що попри зовнішню зверхність, Тетяна теж очікує на його візити. Може не з таким нетерпінням, як син, але очікує. Пристрасть, яка колись палала між ними, давно пригасла, проте не згасла зовсім і десь далеко, у глибині душі, вони відчували відголоски колишнього кохання.

3 травня 1996 року. 14.30.

м. Хмельницький. Вул. Проскурівська.

Майданчик поблизу міського телеграфу

На невеличкому майдані у центрі Хмельницького, біля побудованої наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя будівлі, у якій тепер розташовувався телеграф, здавна збиралися громадяни, котрі потерпали від наркотичної залежності, а якщо простіше – наркомани. Чому вони обрали для своїх тусовок саме це місце, залишається таємницею, адже біля телеграфу було значно більше міліцейських патрулів, аніж будь-де. Як би там не було, але у 1996 році на перехресті вулиць Проскурівської і Котовського від ранку до пізнього вечора, без вихідних і свят чергували кілька колоритних осіб з пергаментно-жовтим кольором обличчя. З вилицями, які чітко вимальовувались з-під шкіри, позбавленої хоча б незначного жирового прошарку, і з худими ногами. Одягнуті абияк, брудні, з тужливими поглядами мутних очей, очікували вони на інформацію про те, де і коли буде можливість купити «ширку» – смердючу коричневу рідину з вмістом опіуму. Стать цих осіб могла бути рівно як чоловічою, так і жіночою, а кількість різнилась від кількох чоловік, до кількох десятків. Одно їх поєднувало – відсутність майбутнього. Часті патрулі ППС[6] досить безцеремонно поводилися з наркоманами, іноді витрушуючи вміст їхніх кишень безпосередньо серед заповненого перехожими тротуару, або завертаючи їх цілими караванами в найближче підворіття для «профілактичних бесід».

Анжела, двадцятишестирічна білявка з залишками колишньої вроди на обличчі, швидко повернулася спиною до двох сержантів у міліцейських одностроях з гумовими кийками при поясі. Хотіла вже пірнути у двері телеграфу, коли почула глузливе: «Ба! Які люди! Чи тебе я бачу, Анжело?!» З відчуттям безсилої люті Анжела розпізнала в одному з двох сержантів не дуже давнього і зовсім не доброго знайомого. Звичайно, Таран! З усіх «пепсів» Центрального райвідділу, Тарана вона ненавиділа найбільше. Хоч системній наркоманці, якою вже близько року була Анжела, не варто очікувати добра від будь-якої людини з міліцейським посвідченням, Таран, без сумніву, був найгіршим паскудством з-проміж усіх. Він був вихідцем з якогось дуже далекого і забитого села. На додачу не відрізнявся, м’яко кажучи, високим ростом і фізичною силою, а також мав червоне від вугрів обличчя й скривленого набік довгого носа. Напевне тому намагався утвердитись над власним комплексом неповноцінності за допомогою міліцейського посвідчення і форми. А зваживши на те, що Таран був простим сержантом ППС, силу його самоствердження випробовували ті представники схильної до правопорушень верстви населення, які були захищені найгірше, тобто наркомани. І Анжела страждала від владних повноважень сержанта Тарана більше за інших. Все тому, що колись прилюдно дозволила собі образити міліціонера, обізвавши його «прищавим наполеончиком». Таран такого не вибачав. Тож поводився з нею без жодних натяків на ввічливість. Минулої зими завів у двір за телеграфом і так закрутив у неї на шиї шарф, що Анжела почала задихатися і втратила свідомість. І це без жодної провини – досвідчені наркомани, стоячи біля будівлі телеграфу, ніколи не мали при собі наркотичних речовин. Міг Таран безцеремонно «обшмонати» дівчину. Навіть не дивлячись на те, що, згідно з законом, чоловік не мав на це права. Але кому буде скаржитись безправна наркоманка? Одного разу Таран наказав їй зняти джинси й продемонструвати, що вона не тримає шприц з наркотиками у трусиках. І вона підкорилася. Тому що інакше Таран зробив би її життя зовсім нестерпним. Анжела ніколи не відрізнялася легковажністю у статевому житті, але, якщо б Таран захотів, він легко зміг би її зґвалтувати. І Анжела б навіть не подумала заявляти на нього. Їй елементарно не повірять колеги Тарана. А в якості помсти вона легко отримає шприц з кількома кубиками «ширки» у кишеню, а разом з цим путівку на зону, тривалістю у два-три роки. І якщо досі Таран ще не намагався схилити Анжелу до статевого зв’язку, то лише через побоювання підхопити ВІЧ, якого у середовищі наркоманів було більш аніж достатньо. Анжелу Бог милував від зарази, але вона розумно користувалася таким захистом і ніколи не намагалася довести, що вона здорова.

– Чого нудьгуєш, Анжело? – Таран відверто глузував. Він позирав на неї знизу вверх. Анжела мала середній зріст навіть як для дівчини, але на рівні її обличчя був лише лискучий козирок Таранового кашкета.

– І не думала нудьгувати, – внутрішнє холодіючи, відповіла Анжела.

– Чого ж морда така кисла? Не знайшла чим ширнутися?

– Не знайшла.

– І у кишенях нічого зайвого не маєш?

– Уяви собі!

Таран відступив на крок і присвиснув:

– Тю, а ти нахабнієш! Дивись як хоробро розмовляти почала!

Анжела зітхнула.

– Чого ти хочеш?

– Я багато чого хочу. Але давай не будемо про це. Давай краще поговоримо про те, чого ти не хочеш? Наприклад: ти ж не хочеш посидіти у райвідділі? Знаю: не хочеш, адже у такому випадку «роздачу» пропустиш і буде тебе кумарити до ранку. І ще ти не хочеш псувати настрій працівникам міліції. Правда?

Анжела поглянула на напарника Тарана. Такий самий «наполеончик», тільки трішки молодший.