Юрій Сорока - Крос у небуття

чоловічий банний халат. Волосся затриманої розкуйовдилося, губу було розбито, а з очей рясно текли сльози.

– Ти хто? – тільки й спромігся запитати Гончар.

– Ілона.

– Потап де?!

– Пішов.

– Куди?

– Я не знаю.

– Тьху! – Гончар добру хвилину сповнював простір кімнати такими лайками, котрі більш пристали вантажнику з ринка, аніж начальнику міліції. Після цього, махнувши рукою, подався до виходу. Вся операція по затриманню небезпечного злочинця перетворилася на фарс.

Соколовський розірвав конверт і дістав з нього аркуш паперу, на якому за допомогою друкарської машинки було зазначено адресу і ім’я того, кого потрібно було затримати. І хоч адресу Софрона, рівно як і те, що затримувати потрібно буде саме його, Андрій знав ще напередодні, перед Кондратишиним, бійцями «Беркута» і водієм вигляду він не подав.

– Віктор Олександрович Софронов, – почав читати він вголос. – Рік народження тисяча дев’ятсот сімдесят третій. Зріст сто вісімдесят п’ять сантиметрів, статури міцної. Строкову службу проходив у десантно-штурмовому батальйоні повітрянодесантних військ. Демобілізувався три роки тому, в даний час не працює. Можливо озброєний пістолетом «ТТ» або «Вальтер». Поважний хлопчина. Хоча з фото так не скажеш.

Він простягнув фото колегам, які сиділи на задньому сидінні автомобіля. З світлини дивився чорнявий хлопчина років двадцяти, з кучерявим волоссям і правильними рисами обличчя. Такі обличчя чоловіків, напевне, мають подобатися жінкам. Андрій прочитав водієві адресу.

– Знаєш, де це?

Водій кивнув головою.

– Тоді поїхали, – він зачекав доки автомобіль викотиться на дорогу й повернувся до підлеглих. – Хлопці, будьте обережні і не лізьте поперед батька у пекло. – А ви, ковбої, – він поглянув на беркутят, – якщо доведеться стріляти, цільтеся гарно. Які будуть наслідки у разі появи випадкових постраждалих, я думаю, пояснювати не потрібно?

– Не хвилюйся, капітане, – ліниво відповів один з бійців – широкоплечий велетень-прапорщик з квадратним підборіддям і золотими коронками на передніх зубах. – Не вчорашні.

– Ну слава Богу, відлягло, – хмикнув Андрій і повернувся. Почав у пам’яті пригадувати розташування потрібної п’ятиповерхівки. Він не надто часто бував у тому районі, але приблизно знав цей будинок. Звичайна «хрущоба» на чотири під’їзди, подвір’я заросло деревами й кущами, дитячий майданчик з потрощеними гойдалками й пустою пісочницею. Поряд з майданчиком на кривих залізних стійках натягнуто дроти для просушки білизни. Соколовський закрив очі і відкинувся на спинку сидіння. Таких виїздів, як сьогодні, було в його житті багато. А скільки ще їх буде… Винаходити велосипед не було жодної необхідності. Вони просто зайдуть у під’їзд, залишивши під вікнами квартири двох беркутят, подзвонять у двері та увійдуть. Як діяти далі, підкажуть обставини. Всі ефектні спецоперації та штурми гідні лише для кіно. А тут мала бути проста буденна робота. Зайти й заарештувати бандита. А якщо той чинитиме опір, проламати йому голову і заарештувати з проламаною головою.

– Здається, цей будинок, – відірвав Андрія від думок голос водія. Він розплющив очі й почав роздивлятися сірий паралелепіпед п’ятиповерхового будинку, до якого вела вкрита вибоїнами й калюжами вузенька дорога. На стіні будівлі рука невідомого таксиста вивела чорною фарбою номер: «35».

– Так, приїхали. Квартира тринадцята, хлопці. Мислю, що це має бути перший під’їзд, четвертий або п’ятий поверх. – Андрій по радіостанції викликав другу машину. – Двох чоловік на протилежний бік, під вікна, водій залишається в машині напоготові, решта зі мною. І зберігаємо тишу.

Він вже хотів вийти з машини, коли його зупинив голос Кондратишина:

– Андрій, дивись! – старший лейтенант вказував вперед, в бік під’їзду до якого вони прямували.

Придивившись, Андрій помітив високого молодого чоловіка у джинсовому костюмі з великою спортивною валізою на плечі. Чоловік, не оглядаючись, простував до виходу з двору.

– Софронов, здається! – додав Кондратишин.

Але Андрій вже й сам упізнав «клієнта».

– Так, давай потроху за ним, – скомандував він водію. – Коли порівняємось, одразу ставай. Виходимо всі і валимо його мордою до землі.

Коли поряд з ним запищали гальма автомобіля, Софрон уже не мав сумніву, що це відбувається не випадково. Він швидко розвернувся, зірвав з плечей ремінь валізи і, розмахнувшись, кинув її в груди першому з тих, хто вискочив із автомобіля. Здається попав, але перейматись цим вже не було часу. Щодуху побіг геть з двору, на ходу дістаючи з кишені пістолет. Позаду чув, як двічі клацнули автоматні затвори і хтось крикнув:

– Стояти!

Він, не цілячись, двічі вистрілив назад і добавив швидкості. У відповідь тишу розірвала коротка автоматна черга. Свисту куль Софрон не почув, очевидно стріляли в повітря. Зате, наближаючись, загупали важкі черевики працівників «Беркута». Звиклі до фізичних навантажень і довгих кросів, спецназівці навряд чи дали б йому шанс у довгих перегонах. Софрон вискочив за ріг сусіднього будинку, і тут йому посміхнулась удача – не далі як за десять кроків від нього сидів у сідлі скутера молодий хлопчина у шортах і чорній майці. Він, посміхаючись, щось говорив до худорлявої дівчини. Та слухала, зрідка хитаючи головою. Крихітний двигун скутера тихенько муркотів на холостих обертах. Прислухатися до розмови у Софрона не було часу. Потрібно було діяти так, щоб уникнути можливого опору і втрати дорогоцінного часу. Тобто жорстко. Софрон з силою зацідив хлопцю в потилицю кулаком і перехопив у нього руль. Удар був такої сили, що молодик впав без пам’яті. Дівчина пронизливо скричала і відскочила на кілька кроків.

Коли Софрон крутнув рукоятку акселератора і полетів вузькою стежкою, трьох міліціонерів від нього відділювало лише кілька кроків. Андрій, котрий наздогнав бійців і навіть випередив одного з них, зрозумів, що бандиту вдалося їх ошукати. Ні пішки, ні на автомобілі наздогнати Софрона вже не було шансів. Боковим зором Андрій помітив, як старшина у малиновому береті швидко став на одно коліно й навів на утікача ствол автомата. За якусь долю секунди Соколовський встиг побачити, що назустріч Софрону, від якого їх відділювало вже не менше півсотні метрів, стежкою рухалися кілька постатей. Білий верх чорний низ – жінка, рожеве з білим верхом пухнастих бантів – дитина. Все, що він зміг зробити, це вхопити ствол автомата й різким рухом задерти його догори. «Калашников» гавкнув тричі й у вухах засвистіло.

– Відставити, – видихнув Андрій. – Припинити вогонь.

1 травня 1996 року. 13.00.

МВ УМВС України м. Кам’янець-Подільський

До міського відділу внутрішніх справ Андрій прибув далеко не в доброму гуморі. І причин для гарного настрою дійсно було обмаль. Мало того, що Софронов випурхнув фактично з самих рук, нахабно відкривши вогонь по працівникам міліції, Соколовському робилося зле від передчуття кількості писанини котру він, як старший оперативної групи, мав виконати, в зв’язку з застосуванням зброї бійцем його групи. І