Юрій Сорока - Крос у небуття

не вистачало часу. Застебнувши сорочку, Потап натяг на себе піджак і подався до виходу з будинку, попутно вихиливши не менше половини пляшки мінералки, яка стояла на столику. Вже в порозі зустрівся з закутаною у купальний халат дівчиною.

– Вау, Віталік, ти вже встав? – промуркотіла вона і розкрила обійми. – Ну іди до мене, котику…

Потап роздратовано відпихнув від себе повію і відчинив двері.

– Вали звідси, шкура, зараз мусора наїдуть! – крикнув наостанок.

Пройшовши подвір’ям, з жалем поглянув на «Мерседес», котрий учора залишив прямо на клумбі з улюбленими Зойчиними квітами. Скористатися автомобілем не вдасться. Скоріш за все його номери є у службовому блокноті кожного даїшника області. Потап, підозріло озираючись, пройшов кілька кварталів приватного сектору і, вийшовши на одну з центральних вулиць, попрямував до зграйки приватних таксистів, котрі тулилися біля кіоску з кавою і хот-догами. Сів у першу-ліпшу машину і свиснув до таксистів. Один з них повернувся.

– Ця машина зараз не їде, шановний, – сказав таксист і показав на обдертого «Москвича», який стояв поряд. – Він перший у черзі.

Потап відчинив бічне скло і поманив таксиста пальцем. Той наблизився.

– Братан, я їду у цій машині, пояснювати щось потрібно?

З виразу обличчя таксиста Потап зрозумів, що той його впізнав. За хвилину блискучий «Фольксваген» уже віз його горбатою бруківкою вулиці. Лише тепер Потап дістав з кишені слухавку і набрав номер Софрона. Той, очевидно, ще спав – слухавку не брали досить довго. Нарешті почув невдоволений голос Софрона:

– Кому, чорт забирай, не спиться?

– Софрон, линяй з хати. Негайно.

Софрон метикував швидко:

– Мусора?

– Так.

– Скільки маю часу?

– Не знаю. Може п’ять хвилин. Можливо десять. Тікай негайно. Зустрінемося на Карвасарах. Пам’ятаєш?

– Так, – Софрон відімкнувся.

Потап заходився набирати номери решти своїх бійців. Але тут його спіткала невдача: тільки почув гугняве балабонове «Алло!», як зв’язок зник. На рахунку скінчилися кошти. Потап вилаявся. І це ж треба, щоб саме зараз! Як він міг забути поповнити рахунок?!

За вікном потяглися низенькі хатини й перекошені паркани Карвасар.

– Ставай тут, – коротко кинув Потап водію і стромив йому кілька банкнот. – Ти мене не бачив, ясно?

– Я нікого не бачив, – затрусив головою таксист.

Поглянувши на нього, Потап зрозумів, що той буде мовчати. Тому що елементарно боїться за власне життя. А навіть якщо і прохопиться словом у непотрібному місці, Потап завбачив і такий розвиток подій, – до гаража, у якому було влаштовано тайник, залишалося ще кілька кварталів ходіння вузькими брудними вуличками.

Полковник Гончар відчував себе мисливцем, який йде слідом пораненої здобичі. Він сидів на передньому сидінні непримітного «Форда», поряд, з перевдягнутим у цивільне прапорщиком районної роти ДПС[4], котрий від думки, що поруч з ним знаходиться найбільший головний біль рядового складу кам’янець-подільської міліції, почувався досить незатишно. Не звертаючи уваги на нервовий стан водія, Гончар надав своєму вигляду спокійної діловитості та погравав невеличкою японською радіостанцією «Моторолла» і мугикав щось мало схоже на мелодію. Десь там, за півсотні метрів, за поворотом висипаної вапняковою щебінкою дороги, розташувався красень-будинок, один з найдорожчих у новому котеджному масиві, що віднедавна активно забудовувався. Забудовувався він тими, кого 1991 рік не пожбурив у злидні, а навпаки підняв на вершину добробуту – тобто злодіями, шахраями й просто нечесними на руку людьми від влади. Саме у цьому будинку жив двічі засуджений Віталій Потапчик, котрий наприкінці восьмидесятих на вищий рівень, аніж пересування наперстків на автовокзалі, не був здатен. І полковник Гончар був справедливо обурений таким станом речей – його власний будинок, що знаходився у точнісінько такому ж елітному мікрорайоні на іншому кінці міста, зараз тільки будувався. За минулий рік Гончар ледве спромігся вивести «нуль», а цього літа планував збудувати цегляну «коробку». Не кажучи про сауну і більярдну, котрі на своєму чималенькому подвір’ї мав Потапчик.

«Зарвався Віталік, зарвався, не пам’ятає “табличку ділення”, – думав Гончар. – От і настала нагода поквитатися».

Радіостанція ожила.

– «Перший», я «двісті п’ятдесят шостий». Знаходжусь на місці.

– Довго добираєшся, «двісті п’ятдесят шостий», – роздратовано мовив у мікрофон Гончар. Думки про будівництво і пов’язані з ним проблеми остаточно зіпсували йому настрій. – Подвір’я бачиш?

– Так точно.

– Що там?

– Тихо. Жодного руху.

– Зрозумів. «Двісті п’ятдесят третій», прошу на зв’язок, – викликав Гончар третій автомобіль (на відміну від решти оперативних груп, у його команді було три машини і п’ять чоловік «важкої кавалерії» з обласного «Беркута»).

– На зв’язку «двісті п’ятдесят третій», – долетів до Гончара голос підлеглого.

– У вас що?

– На місці, «перший». На подвір’ї у об’єкта все тихо.

Гончар дістав з оперативної кобури пістолет і підніс до рота радіостанцію.

– Годі штани протирати. Робіть свою роботу, беркутята. Зайшли, взяли, одягли браслети. Все ясно?

Тієї ж миті усі п’ять бійців спецпідрозділу кинулися до будинку Потапа. Гончар тільки робив перші кроки від автомобіля, коли з гуркотом вилетіли ковані ворота і почулося ревіння двох здоровезних кавказьких вівчарок, котрих Потап тримав для охорони. Вслід за ревінням заляскали постріли АПС[5]. Собаки спочатку завили і одразу ж затихли. У сусідських будинках вмить почали зачинятися вікна, фіранки й двері. Мікрорайон ожив тужливим бреханням трьох десятків собак.

Коли Гончар, у супроводі двох оперативників, зі зброєю наголо, ступив на вимощене тротуарною плиткою подвір’я, з дзвоном вилетіли кілька шибок, а бійці «Беркута», заскочивши через вікна, зникли всередині будівлі. Скоро звідтам почувся тупіт, крики й дзвін скла. Гончар підійшов до вхідних дверей і взявся за ручку. Двері гостинно відчинилися. Гончар запитливо поглянув на оперативника.

– Не зачинено, чому «Беркут» дереться у вікна?

– Вони не звикли шукати легких шляхів, – знизав плечима той.

– Це точно.

З нетрів будинку почувся сповнений погрози крик:

– Лежати! Лежати, сука, кому кажу!!!

Вслід за цим почулося два постріли. Обличчя Гончара пополотніло. Невже будуть поранені, а то й, Боже борони, убиті? За це його Пальков по голівці не погладить. Гончар миттєво розгубив свій впевнений вигляд і гордовиту позу, риссю кинувшись на постріли. У ту мить навіть не подумав, що стріляти можуть не його підлеглі.

– Припинити! Припинити стрілянину, вашу мать! – кричав він.

Проте хвилювання виявилось зайвим. У вітальні, поблизу велетенської пащі каміну, бійці притисли до підлоги людину, вдягаючи на неї кайданки. Під купою тіл у сивих камуфляжах Гончар не міг роздивитися затриманого, але був впевнений, що взяли саме Потапа. Стріляли, очевидно, у стелю. Гончар перевів подих і стромив пістолет у кобуру.

– Доброго ранку, Віталію! – мовив з кривою посмішкою. – Хлопці, поставте його на ноги.

– ЇЇ, пане підполковнику, – засміявся один із спецназівців.

Перед здивованим поглядом Гончара постала дівчина, зодягнена у