Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

на нас іще гірших во­рогів, ніж уг­ри,- своїх не­си­тих бо­яр з їх дру­жинами. Угри на­па­дуть, за­бе­руть, що мож­на, і підуть; бо­ярин як на­па­де, то вже й ося­де і не вдо­во­литься ніяки­ми до­би­чами, а рад би нас усіх навіки по­ро­би­ти ра­ба­ми. Не вітцем і опіку­ном ми вва­жаємо тво­го кня­зя, але ка­рою бо­жою, зісла­ною на нас за гріхи наші, від якої му­си­мо відку­пуватися щорічни­ми да­ни­на­ми. Чим мен­ше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І ко­би вся на­ша Русь мог­ла поз­бу­ти­ся сьогодні йо­го з усіма йо­го ва­та­га­ми, то, пев­но, бу­ла би ще щас­ли­ва і ве­ли­ка! 2

З див­ним чут­тям у серці слу­хав Ту­гар Вовк тих га­ря­чих слів ста­ро­го бесідни­ка. Хоч ви­хо­ва­ний при княжім дворі і зіпсо­ва­ний гнил­лю та підло­тою, він усе-та­ки був ри­цар, во­як, чо­ловік і му­сив від­чути сер­цем хоч крих­ту то­го чут­тя, яке так сильно поруш­увало сер­це За­ха­ра Бер­ку­та. А притім же він да­ле­ко не по щирій совісті ви­повідав упе­ред свої сло­ва про не­об­ме­же­ну власть кня­зя; йо­го ду­ша й са­ма не раз бун­ту­ва­ла­ся про­ти тої власті, а тут він тільки хотів зас­ло­ни­ти по­ка­зом на кня­жу власть свої власні за­ба­ги та­кої ж власті. Не ди­во, що сло­ва Захара Бер­ку­та за­па­ли йо­му глиб­ше в ду­шу, ніж він сам то­го ба­жав. Він пер­ший раз зі щи­рим по­ди­вом гля­нув на нього, але за­ра­зом і жаль йо­му зро­би­ло­ся то­го ве­лет­ня, яко­го упа­док, по йо­го думці, був близький і не­ми­ну­чий.

- Старче, стар­че,- ска­зав він,- жаль мені тво­го си­во­го во­лосся і тво­го мо­ло­де­чо­го сер­ця. Дов­гий час про­жив ти на світі, здається навіть, що за­над­то дов­гий! Живучи сер­цем у дав­нині і в га­ря­чих ду­мах мо­ло­дості, пе­рес­тав ти ро­зуміти нові, те­перішні ча­си, їх пог­ля­ди та пот­ре­би. Те, що бу­ло дав­но, не му­сить бу­ти й те­пер, ані ві­чно. Все, що жи­ве,- пе­ре­жи­вається. Пе­ре­жи­ли­ся й твої мо­ло­дечі ду­ми про сво­бо­ду. Важкі те­пер ча­си над­хо­дять, ста­р­че! Во­ни до­ма­га­ються ко­неч­но од­но­го, сильно­го волод­аря в нашім краю, кот­рий би в однім осе­ред­ку згро­мадив і в свою ру­ку уняв усю си­лу ціло­го на­ро­ду для обо­рони йо­го пе­ред во­ро­гом, що над­тя­гає зі схо­ду сон­ця. Ти, стар­че, не знаєш усього то­го, і тобі здається, що давні ча­си ще три­ва­ють.

- І тут ти по­ми­лив­ся, бо­яри­не,- ска­зав За­хар Бер­кут.- Не по­до­ба ста­ро­му вда­ва­ти­ся в мо­лоді мрії, а на су­часність жму­ри­ти очі. Але ж тричі не по­до­ба йо­му поміту­ва­ти­ся доб­рим для то­го, що во­но ста­ре, а ха­па­ти за ли­хе для то­го, що во­но но­ве. Се зви­чай мо­ло­диків, і то зле ви­хо­ва­них мо­лодиків. Ти за­ки­даєш мені, що я не знаю то­го, що діється дов­ко­ла нас. А тим ча­сом не зна­ти ще, хто з нас двох біль­ше й док­ладніше се знає. Ти на­тяк­нув мені на страш­ного во­ро­га, що гро­зить нам зі схо­ду сон­ця, і вис­ло­вив дум­ку, що наб­ли­жен­ня то­го во­ро­га ви­ма­гає згро­мад­жен­ня всієї на­род­ної си­ли в од­них ру­ках. Те­пер я ска­жу тобі, що я знаю про то­го во­ро­га. Прав­да, бо­яри­не, до те­бе вчо­ра прибіг кня­жий післа­нець, який оповістив те­бе про но­вий на­пад страш­них мон­голів на на­шу країну, про те, що во­ни по довгім опорі за­ня­ли Київ і зруй­ну­ва­ли йо­го дот­ла і те­пер ве­ли­чез­ною хма­рою тяг­нуть на наші чер­во­но­руські землі. Ми, бо­яри­не, зна­ли се ще пе­ред тиж­нем і зна­ли про кня­жо­го послан­ця, вип­рав­ле­но­го в отсі сто­ро­ни, та про йо­го вісті. Кня­жий посла­нець при­був пізненько - наші посла­н­ці да­ле­ко скоріше хо­дять. Мон­го­ли дав­но вже зап­овенили на­шу Чер­во­ну Русь, по­ни­щи­ли ба­га­то го­родів і сіл і роз­ді­ли­ли­ся на дві ріки. Од­на пішла на захід, ма­буть, під Су­до­мир, у польську країну, а дру­га йде горі до­ли­ною Стрия в наші сто­ро­ни. Прав­да, бо­яри­не, що ти ще не знав сього?

Тугар Вовк з по­ди­вом, май­же зо стра­хом, глядів на ста­рог­о За­ха­ра.

- А відки ти се знаєш, стар­че? - за­пи­тав він.

- Я й се ска­жу тобі, щоб ти знав, яка си­ла в гро­ма­дах і в їх вольнім со­юзі. Зі всіми підгірськи­ми гро­ма­да­ми ми стоїмо в зв’язку: во­ни обов’язані нам, а ми їм - до­но­си­ти якнайш­видше всякі вісті, важні для гро­мадсько­го жит­тя. Підгірсь­кі ж гро­ма­ди сто­ять у зв’язках з дальши­ми, по­кутськи­ми та подільськи­ми, тож про все, сяк чи так важ­не для нас, що діється на нашій Чер­воній Русі, йде блис­кав­кою вість від гро­ма­ди до гро­ма­ди.

- Що вам з вістей, ко­ли по­мог­ти собі не мо­же­те! - згірдно бурк­нув бо­ярин.

- Правду ска­зав ти, бо­яри­не,- сум­но відповів За­хар.- Подільські та по­кутські гро­ма­ди не мо­жуть до­по­мог­ти со­бі, бо во­ни об­дерті та обез­си­лені кня­зя­ми та бо­яра­ми, які не поз­во­ля­ють їм ма­ти своє оруж­жя, ані вправ­ля­ти­ся в ро­б­лен­ню ним. От і ба­чиш, бо­яри­не, що се зна­чить: єди­нити си­лу на­ро­ду в од­них ру­ках! Щоби з’єди­ни­ти в од­них ру­ках си­лу на­ро­ду, тре­ба ослаб­ити си­лу на­ро­ду. Щоб од­но­му на­да­ти ве­ли­ку власть над на­ро­дом, тре­ба кождій гро­маді відібра­ти її сво­бо­ду, тре­ба роз­би­ти гро­мадські зв’язки, обе­зо­ру­жи­ти гро­мадські ру­ки. А тоді вся­ким мон­го­лам од­вер­та до­ро­га в на­шу країну. Бо пог­лянь те­пер на на­шу Русь! Твій влад­ник, твій мо­гучий князь Да­ни­ло про­пав десь безвісті. Замість обер­ну­ти­ся до сво­го на­ро­ду, відда­ти йо­му йо­го сво­бо­ду і зро­би­ти з нього жи­ву, не­по­бор­ну за­по­ру про­ти мон­гольсько­го наїзду, він, по­ки мон­го­ли руй­ну­ють йо­го край, побіг до угорсько­го ко­ро­ля, у нього бла­га­ючи по­мочі. Але уг­ри не пок­вапні по­ма­га­ти нам, хоч і їм са­мим гро­зить та са­ма на­ва­ла. Те­пер твій Данило щез десь, і, хто знає, мо­же, не­за­дов­го йо­го побач­ите в та­борі мон­гольсько­го ха­на яко йо­го вірно­го піддан­ця, щоб ціною не­волі й по­ни­жен­ня пе­ред сильнішим ку­пит­и собі власть над слаб­ши­ми.

Боярин слу­хав то­го оповідан­ня, і вже го­ло­ва йо­го по­ча­ла ук­ла­да­ти пла­ни: що діяти? як ви­ко­рис­та­ти та­ку по­ру?

- Так, ка­жеш, мон­го­ли гро­зять на­па­дом і от­сим го­рам?

Захар якось зна­чу­чо всміхнув­ся на те за­пи­тан­ня.

- Грозять, бо­яри­не.

- І що ж ви ду­маєте ро­би­ти? Підда­ва­ти­ся чи бо­ро­ни­ти­ся?

- Піддаватися їм не мож­на, бо всіх, хто їм піддається, же­нуть во­ни на служ­бу, і то в перші ря­ди, в най­тяжчі бої.

- Значить, ви хо­че­те бо­ро­ни­тись?

- Що си­ла на­ша, спро­буємо зро­би­ти.

- Коли так, то прийміть ме­не за сво­го воєво­ду. Я вас по­веду до бою про­ти мон­голів!

- Постій, бо­яри­не, ми ще не дійшли до ви­бо­ру воєво­ди. Ти ще не ви­тол­ку­вав­ся зі