Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

своїх пос­тупків у нашій гро­маді. Твою щи­ру во­лю до служ­би гро­маді ми прий­ме­мо, але батьки наші ка­за­ли нам, що до чис­то­го діла тре­ба й чис­тих рук. А чи бу­дуть твої ру­ки чисті до та­ко­го діла, бо­яри­не?

Тугар Вовк змішав­ся тро­хи та­ким наг­лим зво­ро­том, а далі ска­зав:

- Старче, гро­ма­до, по­киньмо давні ура­зи! Во­рог збли­жа­є­ться, з’єднай­мо свої си­ли про­ти нього! Доправдую­чись своєї ура­зи, ви мо­же­те ли­ше пош­ко­ди­ти ділу, а хісна ніяко­го собі не до­бу­де­те.

- Ні, бо­яри­не, не го­во­ри сього! Не своєї ура­зи ми доправ­дуємось, але са­мої прав­ди. Неп­рав­дою прий­шов ти до нас, бо­яри­не, не по правді пос­ту­пав з на­ми,- і як же ми мо­же­мо повіри­ти тобі на­чальство над со­бою в війні з мон­го­ла­ми?

- Старче, ти, ба­чу, зав­зяв­ся розд­ра­ту­ва­ти ме­не?

- Боярине, ува­жай, що тут суд гро­мадський, а не за­ба­ва! Ска­жи мені: осіда­ючи на ту­хольській землі, чи хотів ти бу­ти чле­ном гро­ма­ди, чи ні?

- Я прис­ла­ний сю­ди кня­зем як воєво­да.

- Ми ска­за­ли тобі, що не приз­наємо пра­ва тво­го над на­ми, а особ­ли­во пра­ва на на­шу зем­лю. Не ти­кай, бо­яри­не, на­ших зе­мель і на­ших лю­дей, а тоді, мо­же, ми прий­ме­мо те­бе до своєї гро­ма­ди як рівно­го між рівних.

- От як! - скрик­нув гнівно Ту­гар Вовк.- Ота­ка ва­ша спра­ведливість! То я мав би нех­ту­ва­ти кня­жу лас­ку, а допро­шу­ва­тися лас­ки від смердів?

- Що ж, бо­яри­не, інак­ше ти не мо­жеш бу­ти на­шим грома­д­янином, а не на­леж­но­го до гро­ма­ди гро­ма­да й тер­піти у се­бе не схо­че.

- Не схо­че терпіти? - насмішли­во скрик­нув Ту­гар Вовк.

- Батьки наші ка­за­ли нам: шкідли­во­го і не­потрібно­го чле­на гро­ма­ди, розбійни­ка, ко­нок­ра­да або посторонньо­го­, що без волі гро­ма­ди за­би­рав би гро­мадські землі, з ро­ди­ною та­ко­го прог­на­ти з гра­ниць гро­мадських, а дім йо­го роз­ва­ли­ти і зрівня­ти з зем­лею.

- Ха-ха-ха! - за­ре­го­тав­ся си­лу­ва­ним сміхом бо­ярин.- То ви сміли б ме­не, кня­жо­го бо­яри­на, наділе­но­го кня­жою лас­кою за мої зас­лу­ги, рівня­ти з розбійни­ка­ми і конокра­да­ми?­

- Що ж, бо­яри­не, а ска­жи сам по совісті, чи ліпше ти по­сту­паєш з на­ми, як розбійник? Ад­же ж зем­лю на­шу забир­а­єш - на­ше най­більше і єди­не доб­ро. Людей на­ших го­ниш і вби­ваєш на смерть, ху­до­бу на­шу стріляєш! Чи так роб­лять чесні гро­ма­дя­ни?

- Старче, по­кинь та­ку мо­ву, я її не мо­жу слу­ха­ти, во­на на­рушує мою честь.

- Постій, бо­яри­не, я ще не скінчив,- ска­зав спокійно За­хар Бер­кут.- Отсе ти зга­дав про свою честь і раз у раз го­во­риш про свої ве­ликі зас­лу­ги. Будь лас­кав, ска­жи нам, які се твої зас­лу­ги, щоб і ми мог­ли вша­ну­ва­ти їх!

- У двад­цятьох бит­вах я про­ли­вав свою кров!

- Кров свою про­ли­ва­ти, бо­яри­не, се ще не зас­лу­га. І роз­бійник не раз про­ли­ває свою кров, а йо­го ж за те віша­ють. Ска­жи нам, про­ти ко­го і за ким ти во­ював?

- Проти кня­зя київсько­го, про­ти князів во­линських, і польських, і ма­зо­вецьких…

- Досить, бо­яри­не! Ті війни - се ганьба, не зас­лу­га і для те­бе, і для князів. Се чис­то розбійницькі війни.

- Я во­ював і про­ти мон­голів над Кал­кою.

- І як же ти во­ював протії них?

- Як то як? Так, як по­ви­нен був во­юва­ти, не всту­па­ючись із місця, по­ки, ра­не­ний, не дістав­ся до не­волі.

- Отсе ти доб­ре ска­зав,- не знаємо тілько, чи се прав­да.

- Як не знаєте, то й не мішай­те­ся в те, чо­го не знаєте.

- Постій, бо­яри­не, не насміхай­ся над на­шим нез­нан­ням. Пос­та­раємось пе­ре­ко­на­ти­ся.

І за тим сло­вом За­хар ус­тав і, звер­та­ючись до гро­ма­ди, ска­зав:

- Чесна гро­ма­до, ви чу­ли приз­нан­ня бо­яри­на Ту­га­ра Во­вка?

- Чули.

- Чи мо­же хто свідчить за ним або про­тив нього?

- Я мо­жу! - оз­вав­ся го­лос із на­ро­ду.

Мов стрілою пораже­ни­й, стре­пе­нув­ся бо­ярин на той го­лос і пер­ший раз уваж­но, з яко­юсь три­во­гою пог­ля­нув на гро­ма­ду.

- Хто мо­же свідчи­ти, не­хай вий­де пе­ред гро­ма­ду і свід­чить,- ска­зав За­хар.

Перед гро­ма­ду вий­шов не ста­рий ще чо­ловік, каліка, без ру­ки і но­ги, навх­рест пе­ре­каліче­ний. Ли­це йо­го бу­ло по­ри­т­е гли­бо­ки­ми шра­ма­ми. Се був Митько Вояк, як зва­ла йо­го гро­ма­да. Пе­ред кілько­ма літа­ми зай­шов він до гро­ма­ди на кулі, роз­повіда­ючи страшні вісті про мон­голів, про бит­ву над Кал­кою, про пог­ром руських князів і про смерть тих, що діста­ли­ся до не­волі, а потім під час обіду мон­гольських пол­ко­водців бу­ли уду­шені під до­шками, на яких мон­го­ли засіли до уч­ти. Він, Митько, та­кож був у тій битві в дру­жині од­но­го бо­яри­на і ра­зом з ним дістав­ся до не­волі, з якої потім якимсь чу­дом уй­шов. Дов­го блу­кав він по се­лах і містах свя­тої Русі, по­ки вкінці не зай­шов і до Тухлі. Тут йо­му спо­до­ба­ло­ся жи­ти, а що своєю од­ною ру­кою вмів плести скусні коші і знав ба­га­то пісень та оповідань про да­лекі краї, то гро­ма­да прий­ня­ла йо­го в свої чле­ни, жи­ви­ла йо­го і зо­дя­га­ла за чер­гою, за­гально люб­ля­чи і по­ва­жа­ючи йо­го за ра­ни, по­не­сені в війні з наїзни­ком, і за йо­го чес­ний ве­се­лий ха­рак­тер. Отой-то Митько те­пер вий­шов свідчи­ти проти бо­яри­на.

- Скажи нам, Во­яче Митьку,- по­чав пи­та­ти йо­го За­хар,- ти знаєш сього бо­яри­на, про­ти кот­ро­го хо­чеш свідчи­ти?

- Знаю,- відповів твер­дим го­ло­сом Митько.- В йо­го дру­жині я слу­жив і був у битві над Кал­кою.

- Яке ж свідоцт­во хо­чеш ти зло­жи­ти про­ти нього?

- Мовчи, підлий ра­бе! - скрик­нув, побліднівши, бо­ярин.- Мов­чи, а то тут бу­де й ко­нець твойому нуж­ден­но­му жит­тю!

- Боярине, я те­пер не раб твій, але вільний гро­ма­дя­нин, і тілько моя гро­ма­да мо­же веліти мені мов­ча­ти. Я досі мов­чав, але те­пер мені ве­лять го­во­ри­ти. Чес­на гро­ма­до! Свідо­ц­т­во моє про­ти бо­яри­на Ту­га­ра Вов­ка ве­ли­ке і страш­не: він зра…

- Мовчав досі, то мов­чи й далі! - рев­нув бо­ярин, блис­нув топір, і Митько Во­як з роз­лу­па­ною го­ло­вою, ок­ро­вав­ле­ний упав до­до­лу.

Охнула гро­ма­да і зірва­ла­ся на но­ги. Страш­ний крик за­лу­н­ав дов­ко­ла:

- Смерть йо­му! Смерть! Він зганьбив святість су­ду! На раді за­бив му­жа на­шо­го!

- Смерди по­гані! - скрик­нув до них бо­ярин.- Не бо­юсь вас! От так бу­де кож­до­му, хто по­ва­житься торк­ну­ти ме­не чи ру­кою, чи сло­вом. Гей, мої вірні слу­ги,