Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

Лучники і топірни­ки, хоч самі бліді й трем­тячі, обсту­пи­ли­ бо­яри­на. Грізний, чер­во­ний з лю­тості, сто­яв він по­се­ред них з кро­ва­вим то­по­ром у руці. На знак Захара гро­ма­да втих­ла.

- Боярине,- ска­зав За­хар,- ти смер­тельно про­ви­нивсь про­ти бо­га і гро­ма­ди. Ти на суді за­бив свідка, на­шо­го гро­мадянина. Що він хотів про­ти те­бе свідчи­ти, ми не дізна­лися і не хо­че­мо зна­ти,- не­хай твоя совість су­дить те­бе. Але своїм убійством ти приз­нав­ся до ви­ни і по­пов­нив но­ву ви­ну. Гро­ма­да не мо­же те­бе терпіти на своїй землі. Відда­лися з-між нас! За три дні віднині прий­дуть наші лю­ди, щоб роз­ва­ли­ти твій дім і заг­ла­ди­ти навіть слід тво­го бут­тя у нас.

- Нехай при­хо­дять! - крик­нув лю­то бо­ярин.- По­ба­чи­мо, хто чий слід заг­ла­дить. Я плюю на ваш суд! Рад по­ба­чи­ти то­го, хто прис­ту­пить до мо­го до­му! Ану, мої слу­ги, ходімо з сього по­га­но­го збо­ру!

Боярин відда­лив­ся зі своїми слу­га­ми. Дов­гий час сто­яла мов­чан­ка в зборі. Молодці ви­нес­ли кро­ва­ве тіло Митька Во­яка.

- Чесна гро­ма­до,- ска­зав За­хар,- чи во­ля ва­ша пос­ту­па­ти з бо­яри­ном Ту­га­ром Вовком так, як батьки наші веліли пос­ту­па­ти з та­ки­ми людьми?

- Так, так! - за­гу­ла гро­ма­да.

- Кого ж ви­би­раєте до спов­нен­ня гро­мадської волі?

Виб­рано де­сять мо­лодців, між ни­ми й Мак­си­ма Бер­ку­та. Важ­ко бу­ло Мак­си­мові прий­ма­ти сей вибір. Хоч і як не­на­вис­ний був йо­му бо­ярин, але все-та­ки він був вітцем тої, кот­ра мов ча­ром опа­ну­ва­ла йо­го сер­це і йо­го мислі, за кот­ру він віддав би був жит­тя. А те­пер, о го­ре, і во­на бу­ла за­суд­же­на без­вин­но за батько­ву про­ви­ну. Але про­те Максим не від­пи­рав­ся від ви­бо­ру. Хоч і як тяж­ке для ньо­го бу­ло зав­дан­ня спов­ни­ти гро­мадський за­суд, усе-та­ки він у гли­бині сво­го сер­ця ра­ду­вав­ся ним: ад­же ж при тій на­годі він по­ба­чить її! А мо­же, йо­му удасться як-не­будь потіши­ти її, зла­го­ди­ти хоть своєю щирістю ост­рий за­суд гро­ма­ди!..

А тим ча­сом ра­да гро­мадська йшла далі своєю чер­гою.

Прик­ли­ка­но посланців від сто­ронських гро­мад, щоб і з ни­ми на­ра­ди­тись над тим, як бо­ро­ни­ти­ся про­ти на­па­ду мон­голів.

- Зруйновані ми,- го­во­рив посла­нець підгірських гро­мад.- Се­ла наші по­па­лені, ху­до­би зра­бо­вані, мо­лодіж вигиб­ла. Ши­ро­кою рікою роз­ли­ли­ся по­жежі і зни­щен­ня по Підгір’ї. Князь не дав нам ніякої обо­ро­ни, а бо­яри, що тис­ли нас в ча­си спо­кою, зра­ди­ли нас у пот­ребі.

Посланці з Кор­чи­на й Тус­та­ня го­во­ри­ли:

- Нам гро­зить за­ли­ва. По­ниж­че Си­невідська на рівнині біліють вже шат­ра мон­голів. Іде їх си­ла незлічи­ма, і ми й ду­ма­ти не мо­же­мо про бо­ротьбу й опір, але за­би­раємо все і втікаємо в ліси та го­ри. Бо­яри наші за­ча­ли бу­ли ро­би­ти засіки на шля­ху, але якось ва­гу­ються. Шеп­чуть лю­ди, що хо­тять зап­ро­да­ти шля­хи наші мон­го­лам.

Посланці з інших вер­хо­винських гро­мад го­во­ри­ли:

- У нас уро­жаї лихі, а те­пер з долів набігло до нас ба­га­то на­ро­ду. Пе­ред­но­ви­нок тяж­кий. Ря­туй­те нас і на­ших го­стей, по­можіть пе­ре­бу­ти чор­ну го­ди­ну!

Посланці з уг­ро-руських гро­мад ска­за­ли:

- Чули ми, що мон­гольська за­ли­ва йде в угорську країну. На бо­га і богів батьків на­ших взи­ваємо вас, сусіди і брат­тя, спиніть то­ту страш­ну хма­ру, не до­пустіть її зва­ли­ти­ся в на­шу країну! Ваші се­ла - твер­дині; кож­да ска­ла, кож­да де­бра ва­ша ста­не за ти­ся­чу во­яків. А ско­ро раз во­ни пере­ва­ля­ться че­рез го­ри, то вже там ніяка си­ла не спи­нить їх, і всі ми по­гиб­не­мо мар­но. Ми го­тові да­ти вам поміч, якої за­жа­даєте, і хлібом, і людьми, тільки не опус­кай­те рук, не тра­тьте надії, ста­вай­те до бою з по­га­ним наїзни­ком!

Тоді За­хар Бер­кут ска­зав:

- Чесна гро­ма­до і ви, чесні пос­ли сусідські! Всі ми тут чу­ли, яка страш­на хма­ра йде на на­шу країну. Воєнні си­ли ви­ступали про­ти них і по­гиб­ли. Си­ла їх ве­ли­ка, а не­щасні по­ряд­ки на на­ших до­лах доз­во­ли­ли їм зай­ти аж у сер­це на­шого краю, пе­ред поріг на­шої ха­ти. Князі й бо­яри потра­тили­ го­ло­ви або зрад­жу­ють край свій оче­ви­дяч­ки. Що нам тут зро­би­ти? Як нам бо­ро­ни­ти­ся? Я ду­мав би, що нам по­за гра­ниці на­шої Ту­хольщи­ни уда­ва­ти­ся не мож­на. Шлях наш при вашій по­мочі, чесні загірні гро­ма­дя­ни, ми чень обо­ро­ни­мо. Але інших шляхів ми обо­ро­ни­ти не можем­о. Се бу­де ва­ше діло, чесні тус­танські гро­ма­дя­ни, а ко­ли б нам уда­ло­ся на­ше діло, то ми й вам ра­до піде­мо до­помагати.

На те ска­за­ли тус­танські посланці:

- Знаємо ми, батьку За­ха­ре, що вам ніяк іти нас бо­ро­ни­ти і ще в тій тяжкій го­дині тре­ба, щоб кож­дий по­пе­ред усього за се­бе сто­яв. Але зваж­те ли­ше, що наші гро­ма­ди не такі щас­ливі, як ва­ша, що бо­яри заб­ра­ли нас у ру­ки, і во­ни дер­жать сто­ро­жу над засіка­ми й про­хо­да­ми. А як во­ни схо­тять ви­да­ти їх мон­го­лам, то що ж ми по­ра­ди­мо? Лиш од­но­го ми надіємось, і се мо­же ще спас­ти нас: що мон­го­ли не підуть на ваш шлях і що в такім разі ви, за­без­пе­чив­ши свій шлях вар­тою, бу­де­те мог­ли ру­ши­ти нам на поміч.

- Ей, гро­ма­дя­ни, гро­ма­дя­ни,- су­мо­ви­то, але і з до­ко­ром ска­зав За­хар,- і си­ла, ба­читься, у вас у ру­ках, і ро­зум у го­лов­ах, як у мужів, а бесіда ва­ша ди­ти­ня­ча! Покладаєте надію на «мо­же» та на «хто знає». Ад­же ж сьо­го будьте певні, що ско­ро нам не гро­зи­ти­ме не­без­пе­ка, то ми всею гро­ма­дою прий­де­мо вам на поміч. Але по­пе­ред усього вам на­ле­жа­лось би за­без­пе­чи­ти се­бе про­ти ва­ших влас­них во­рогів - бо­яр. До­ки в їх ру­ках засіки і про­хо­ди, до­ти ви й дих­ну­ти без­печ­но не мо­же­те. Кож­дої хвилі сей пре­хитрий рід мо­же про­да­ти вас. По­ра вам не дріма­ти, але вда­ри­ти в дзво­ни і гро­ма­да­ми пос­ки­да­ти з се­бе ті пу­та, в які об­пу­та­ла вас бо­ярська не­ситість і кня­жа сва­во­ля. По­ки сього не бу­де, по­ти й ми не змо­же­мо до­по­мог­ти вам.

Сумно по­хи­ли­ли го­ло­ви тус­танські посланці на ті Захар­ові сло­ва.

- Ей, батьку За­ха­ре,- ска­за­ли во­ни,- знаєш ти на­ших гро­мадян, а го­во­риш, не­мов­би зовсім не знав їх. Зла­ма­на у них дав­ня відва­га, при­топ­та­на їх во­ля. За твою ра­ду дя­куємо тобі і пе­ре­да­мо її на­шим гро­ма­дам, але чи підуть во­ни за нею?.. Ей, ко­би ти був між ни­ми і сказав їм своє сло­во!

- Невже ж та­ки, чесні сусіди, моє сло­во у ва­ших гро­ма­дян мо­же ма­ти більшу ва­гу, ніж їх влас­на пот­ре­ба, ніж