Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

їх влас­ний ро­зум? Ні! Ко­ли б так бу­ло, то нічо­го вже й моє сло­во вам не по­мо­же, то вже про­па­ли наші гро­ма­ди, про­па­ла на­ша Русь.

Сонце геть-геть уже схи­ли­ло­ся з по­луд­ня, ко­ли тухо­ль­сь­к­а гро­ма­да по скінченій раді вер­та­ла до се­ла. Без радісних співів і вик­риків, сум­но, по­ва­гом ішли старі й мо­лоді, повні важ­ких дум. Що то при­не­суть їм бу­дущі дні?

Посланці сто­ронських гро­мад, підне­сені на дусі й заохоч­ені, по­роз­хо­ди­ли­ся. Тільки коп­не зна­ме­но, знак си­ли і зго­ди гро­мадської, по­вівало ви­со­ко і ве­се­ло в повітрі, і вес­ня­не не­бо ясніло пре­чистим бла­ки­том, не­мов не ба­ча­чи зем­ної жур­би та три­вог­и.

 

 

 

Широкою рікою пли­ли по Русі по­жежі, руїна та смерть. Стра­шен­на мон­гольська ор­да з да­ле­кої сте­по­вої Азії на­летіла на на­шу країну, щоб на довгі віки в самім ко­рені підтяти її си­лу, роз­би­ти її на­род­не жит­тя. Най­перші міста: Ки­їв, Канів, Пе­ре­яс­лав упа­ли і бу­ли зруй­но­вані до осно­в­и; їх слідом пішли ти­сячі сіл і мен­ших го­родів. Страш­ний на­чальник мон­гольський Ба­тухан, проз­ва­ний Ба­тиєм, ішов на чолі своєї сто­ти­сяч­ної ор­ди, же­ну­чи пе­ред со­бою вчет­ве­ро стільки вся­ких по­ло­ня­ників, що му­си­ли би­ти­ся за нього в пер­ших ря­дах,- ішов поз­довж руської землі, роз­пус­ка­ючи ши­ро­ко свої за­го­ни і бро­дя­чи по коліна в крові. Про який-будь опір на рівнім полі ніщо бу­ло й ду­ма­ти, тим більше, що Русь бу­ла роз’єдна­на і роз­дер­та внутрішніми ме­жи­усо­би­ця­ми. Декуди ста­ва­ли опо­ром міща­ни в своїх му­рах, і неприв­ичні до ве­ден­ня пра­вильної об­ло­ги мон­го­ли му­си­ли не раз тра­ти­ти ба­га­то ча­су, до­бу­ва­ючи брам і мурів то­по­ра­ми. Але слабі твер­дині па­да­ли, більше че­рез зра­ду і підкупст­во, ніж си­лою по­бо­рені. Ціль по­хо­ду страш­ної ор­ди бу­ли уг­ри, ба­га­та країна, за­се­ле­на племен­ем, спорідне­ним з мон­го­ла­ми, від кот­ро­го ве­ли­кий Чін­гісхан мон­гольський до­ма­гав­ся, щоб йо­му підда­ло­ся. Уг­ри не хотіли підда­ти­ся, і стра­шен­ний похід мон­гольської ор­ди мав їм по­ка­за­ти месть ве­ли­ко­го Чінгісха­на. З трьох боків ра­зом, після пла­ну Ба­тия, ма­ла впас­ти ор­да до Угор­щини: зі схо­ду в зем­лю Се­ми­го­родську, з за­хо­ду з землі Мо­равської і з півночі че­рез Карпати. В тій цілі ор­да поділи­ла­ся на три часті: од­на, під про­во­дом Кай­да­на, пішла бес­са­рабськи­ми сте­па­ми в Во­ло­щи­ну, дру­га, під про­во­дом Пе­ти, відділи­ла­ся від го­ловної ор­ди в землі Во­линській і по­пе­рек Чер­во­ної Русі, че­рез Плі­снесько, зма­га­ла до верхів’я ріки Дністра, щоб пе­рей­ти її вбрід, а далі роз­ли­ла­ся по Підгір’ю, шу­ка­ючи про­ходів че­рез Кар­па­ти. Взяті до не­волі місцеві лю­ди, а та­кож де­які бо­яри-зрад­ни­ки про­ва­ди­ли мон­голів горі рікою Стриєм на ту­хольський шлях, і вже, як го­во­ри­ли кор­чинські посланці, їх шат­ра біліли­ся на рівнині по­ниж­че Си­невідська.

Вечоріло. Густі су­мер­ки ля­га­ли на Підгір’я. Лісисті ту­хо­льські го­ри за­ди­ми­ли­ся, мов незлічимі вул­ка­ни, го­товля­чись ви­бу­ха­ти. Стрий шумів по кам’яних бро­дах і пінив­ся по зак­ру­ти­нах. Не­бо пок­ри­ва­лось зо­ря­ми. Але й на землі, на ши­рокій надст­рий­ській рівнині, по­ча­ли розблиск­ува­тись якісь світи­ла, зра­зу де-де, рідко, мов несміло, далі чи­м­раз густіше, сильніше,- по­ки врешті ціла рівни­на, як да­ле­ко око за­сяг­не, не пок­ри­ла­ся ни­ми, не роз­жеврілася кро­ва­вим об­лис­ком. Мов мо­ре, по­ру­ше­не лег­ким вітром, так мер­котів той об­лиск над до­ли­ною, то живіше па­лах­ко­тя­чи, то мов роз­пли­в­аючись у темніючім прос­торі. Се па­ла­ли нічні ог­нища в та­борі мон­голів.

Але, ген-ген у віддалі, де кінчи­лось те мер­ко­тя­че мо­ре, па­ла­ли інші світи­ла, страшні, ши­рокі, бу­ха­ючи ог­ня­ною за­гравою: се горіли око­личні се­ла і сло­бо­ди, ок­ру­жа­ючи ши­рокою ог­нен­ною пас­му­гою мон­гольський табір. Там бушу­в­али за­го­ни мон­голів, ра­бу­ючи та мор­ду­ючи лю­дей, за­би­ра­ючи в не­во­лю та ни­ща­чи до ос­но­ви все, чо­го не мож­на бу­ло заб­ра­ти.

Смерком уже їха­ло вузьким плаєм по­верх си­невідських гір двоє лю­да на не­ве­лич­ких, та креп­ких гірських ко­ни­ках. Один із їздців, муж­чи­на вже в літах, був у ри­царськім строю, у зброї, з ме­чем і то­по­ром, з шо­ло­мом на го­лові і з спи­сом, прип’ятим до кінсько­го сідла. З-під шо­ло­ма спли­вало дов­ге і гус­те, сивіюче вже во­лос­ся на йо­го плечі. На­віть густі су­мо­ро­ки, що хма­рою ле­жа­ли на го­рах і вели­че­з­ни­ми клу­ба­ми ко­ти­ли­ся з ярів і дебрів чим­раз ви­ще на вер­хи, не мог­ли на йо­го лиці зак­ри­ти ви­ра­зу глибок­ого нев­до­во­лен­ня, гніву і якоїсь сліпої зав­зя­тості, що щох­вилі ро­з­ли­вав­ся по ньому то їдким прик­рим сміхом, то по­ну­рою хма­рою,- не­мов щось шар­па­ло йо­го сус­та­ви не­спо­ді­ваними су­до­рож­ни­ми ру­ха­ми і да­ва­ло­ся взна­ки йо­го гар­но­му ко­неві.

Другий їздець - то бу­ла мо­ло­да, гар­на дівчи­на, одіта в по­лотняну, шов­ко­ви­ми нит­ка­ми пе­ре­ти­ка­ну оде­жу, з невел­ичким боб­ро­вим ков­па­ком на го­лові, що не міг вмісти­ти в собі її ба­га­то­го, буй­но­го, зо­ло­тис­то-жов­то­го во­лос­ся. Че­рез плечі у неї пе­ревіше­ний був лук з ту­ро­во­го ро­га і са­гай­дак зо стріла­ми. Її чорні палкі очі ластівка­ми літа­ли дов­ко­ла, лю­бу­ючись рівни­ми, хви­ляс­ти­ми кон­ту­ра­ми вер­хо­ви­ни і тем­но-зе­ле­ни­ми си­ти­ми бар­ва­ми лісів та по­ло­нин.

- Що за гар­на країна, та­точ­ку! - скрик­ну­ла во­на дзвінким, срібним го­ло­сом, ко­ли коні їх на хвильку зу­пи­ни­ли­ся на крутім пригірку, че­рез який во­ни з тру­дом про­би­ра­ли­ся, щоб пе­ред цілко­ви­тим смер­ком доїха­ти до цілі.- Що за чу­дово гар­на країна! - пов­то­ри­ла во­на вже тихішим, ніж­ні­шим го­ло­сом, ози­ра­ючись по­зад се­бе і то­ну­чи пог­ля­дом у незг­ли­би­мо тем­них зво­рах.

- А що за по­га­ний на­род жи­ве в тій країні! - гнівно відрі­зав їздець.

- Ні, та­точ­ку, сього не ка­жи! - ска­за­ла во­на сміло, але за­раз же якось зміша­лась і, знач­но по­ни­зив­ши го­лос, до­да­ла по хвилі: - Я не знаю, але на­род ту­тешній мені сподобався...

- О, я знаю, що він тобі спо­до­бав­ся! - скрик­нув з до­ко­ром їздець.- А рад­ше, що спо­до­бав­ся тобі один із то­го на­ро­ду, той прок­ля­тий Бер­кут! О, я знаю, що ти го­то­ва батька сво­го по­ки­ну­ти для нього, що ти пе­рес­та­ла вже лю­би­ти бать­ка для нього! Та що діяти - та­ка вже діво­ча вда­ча! А тільки я ка­жу тобі, дівчи­но: не вір то­му по­вер­хо­во­му блис­кові! Не вір га­дюці, хоч ко­ра­ле­ви­ми бар­ва­ми міниться!

- Але ж, та­точ­ку, що за дум­ки ши­ба­ють по твоїй го­лові! І яки­ми прик­ри­ми сло­ва­ми ти до­ко­ряєш мені! Я приз­на­ла­ся тобі, що люб­лю Мак­си­ма, і при­ся­га­ла пе­ред сон­цем, що бу­ду йо­го. Але я ще не йо­го, я ще твоя. А хоч і йо­го бу­ду, то не пе­рес­та­ну лю­би­ти те­бе, та­точ­ку, ніко­ли, ніко­ли!

- Але ж, дур­на дівчи­но, ти не бу­деш йо­го, про се ніщо й ду­ма­ти! Хіба ти за­бу­ла, що ти бо­ярська доч­ка, а він смерд, вівчар?…

- Ні, та­точ­ку, не го­во­ри сього! Він та­кий ри­цар, як і