Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

інші ри­царі,- ні, він ліпший, сміліший і чесніший від усіх тих бо­ярчуків, яких я ба­чи­ла досі. Впрочім, та­точ­ку, дар­ма вже відмов­ля­ти - я при­сяг­ла.

- Що зна­чить при­ся­га дур­ної осліпле­ної дівчи­ни?

- Ні, та­точ­ку, я не дур­на і не осліпле­на! Не в по­риві ди­кої прист­расті, не без ва­го­ван­ня й ду­ман­ня я зро­би­ла се. На­віть не без ви­щої волі, та­точ­ку!

Остатні сло­ва ска­за­ла во­на якимсь приг­лу­ше­ним, таєм­ни­чим го­ло­сом.

Боярин ціка­во обер­нув­ся до неї:

- Ну, а се що знов? Яка ви­ща во­ля спо­ну­ка­ла те­бе до та­ког­о бе­зумст­ва?

- Слухай, та­точ­ку,- го­во­ри­ла дівчи­на, обер­та­ючись до ньо­го та звільня­ючи в їзді.- Вночі пе­ред тим днем, ко­ли ми ма­ли ру­ша­ти на мед­ведів, по­ка­за­лась мені в сні моя ма­ти. Та­ка бу­ла, якою ти опи­су­вав мені її: в білій одежі, з роз­пу­ще­ним во­лос­сям, але з ли­цем рум’яним і яс­ним, мов сон­це, з радістю на ус­тах і з усміхом та безмірною лю­бов’ю в яс­них очах. Во­на прис­ту­пи­ла до ме­не з розп­рос­тер­ти­ми ру­ка­ми і об­ня­ла ме­не, сильно при­тис­ка­ючи до гру­дей.

«Мамо!» - ска­за­ла я і більше не мог­ла нічо­го ска­за­ти з ра­дості та роз­коші, що на­пов­ня­ла цілу мою істо­ту.

«Мирославо, ди­тя моє єди­не,- го­во­ри­ла во­на лагідним, м’яким го­ло­сом, що й досі трем­тить мені в серці,- слу­хай, що я тобі ска­жу. Ве­ли­ка для те­бе хви­ля збли­жається, до­ню! Сер­це твоє про­бу­диться і за­го­во­рить. Слу­хай сво­го се­р­ця, до­ню, і йди за йо­го го­ло­сом!»

«Так, ма­мо!» - ска­за­ла я, трем­тя­чи з якоїсь нес­ка­зан­ної ра­дості.

«Благословлю ж твоє сер­це!» - І ска­зав­ши се, во­на розвія­лася за­па­ху­щим ле­го­том, а я про­ки­ну­лась. І сер­це моє справді за­го­во­ри­ло, та­точ­ку, і я пішла за йо­го го­ло­сом. На мені бла­гос­ло­венст­во ма­ми!

- Але ж, дур­на дівчи­но, се був сон! Про що ти вдень ду­мал­а, те вночі й прис­ни­лось тобі! А втім,- до­дав бо­ярин по не­довгій хвилі,- а втім, ти вже й не по­ба­чиш йо­го ніко­ли!

- Не по­ба­чу? - скрик­ну­ла жи­во Ми­рос­ла­ва.- Чо­му не по­бач­у? Хіба він умер?

- Хоч би й сто літ жив, то та­ки не по­ба­чиш йо­го, бо ми ми не вер­не­мось уже більше в ті прок­ляті сто­ро­ни.

- Не вер­не­мось? А се для чо­го?

- Для то­го,- ска­зав бо­ярин з си­лу­ва­ним су­по­коєм,- що ті твої добрі лю­ди, а по­пе­ред усіх той ста­рий чорт, батько тво­го уко­ха­но­го Мак­си­ма, ух­ва­ли­ли на своїй раді виг­на­ти нас із сво­го се­ла, роз­ва­ли­ти наш дім і зрівня­ти йо­го з зем­лею! Але постійте ви, ха­мо­ве плем’я, пізнаєте ви, з ким маєте діло! Ту­гар Вовк - се не ту­хольський вовк, він і ту­хольськ­им мед­ве­дям зуміє по­ка­за­ти зу­би!

Болюче тьохну­ло в серці Ми­рос­ла­ви, ко­ли по­чу­ла ті сло­ва.

- Вигнали нас, та­точ­ку? І за що ж нас виг­на­ли? Пев­но, за то­го лісни­чо­го, що ти ка­зав так не­ми­ло­серд­но би­ти, хоч я з слізьми бла­га­ла те­бе пус­ти­ти йо­го на во­лю?

- Як ти все те тя­миш! - підхо­пив злісно Ту­гар, хоч у серці гли­бо­ко вко­ло­ло йо­го те скар­жен­ня з уст доньки.- О, я знаю, що ко­ли б ти бу­ла на тій раді, то й ти бу­ла б ста­ла за ни­ми про­тив сво­го батька! Що ж діяти,- батько ста­рий, по­нурий, не вміє блис­ка­ти очи­ма, ані зітха­ти, а тобі хо­четься не та­ко­го то­ва­ри­ша! І що з то­го, що батько отсе пе­ред ча­сом по­сивів, ста­ра­ючись за­без­пе­чи­ти твою до­лю, а той но­вий, миліший, мо­лод­ший то­ва­риш, мо­же, десь те­пер зі своїми ту­хольця­ми руй­нує на­шу ха­ту, ос­татнє й оди­но­ке на­ше прис­та­но­ви­ще на світі!

Мирослава не ви­терпіла тих їдких до­корів,- га­рячі сльо­зи бриз­ну­ли з її очей.

- Ні, се ти, ти не лю­биш ме­не,- ска­за­ла во­на, заливаю­чи­ся­ слізьми,- і я не знаю, що відвер­ну­ло твоє сер­це від ме­не! Я ж не да­ла тобі ніякої при­чи­ни! Сам ти вчив і наказ­ував мені жи­ти по правді і го­во­ри­ти прав­ду! Нев­же ж те­пер на­раз прав­да так ду­же оп­ро­тивіла тобі?

Боярин мов­чав, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Во­ни збли­жа­ли­ся вже до вер­ха го­ри і їха­ли вузькою до­ро­гою поміж висо­ки­ми­ бу­ка­ми, що зовсім зас­ло­ню­ва­ли пе­ред ни­ми не­бо. Коні, здані на влас­ну во­лю, самі шу­ка­ли собі стеж­ки се­ред су­ті­нків і, зчас­та фор­ка­ючи, тю­па­ли звільна по по­хилій ка­ме­нистій до­розі під го­ру.

- Куди ж ми їде­мо, ко­ли нас виг­на­но з Ту­хольщини? - спи­та­ла на­раз Ми­рос­ла­ва, оти­ра­ючи ру­ка­вом сльози і під­водячи до­го­ри го­ло­ву.

- В світ за очі,- відка­зав батько.

- Ти ж ка­зав, що їде­мо до од­но­го бо­яри­на в гос­ти­ну.

- Правда оп­ро­тивіла мені: я ска­зав неп­рав­ду.

- То ку­ди ж їде­мо?

- Куди са­ма хо­чеш. Мені все од­но. Мо­же, їха­ти до Га­ли­ча, до кня­зя, кот­ро­му я нап­рик­рив­ся і кот­рий рад був ме­не по­з­бу­ти­ся? О, хит­ра се шту­ка, той князь! Використати си­лу чо­ловіка, вис­са­ти йо­го, мов спілу виш­ню, а кістку ки­ну­ти геть - на те він як­раз. І який рад був він, ко­ли я поп­ро­сив у нього да­ро­виз­ни землі в Тухоль­щині! «Іди,- ска­зав мені,- не­хай ли­шень тут не ба­чу те­бе! Йди і уг­ри­зай­ся з ти­ми смер­да­ми за нуж­денну ме­жу, лиш сю­ди не вер­тай!» Ну що, мо­же, їха­ти най до нього, жа­лу­ва­ти­ся на ту­хольців, про­си­ти нап­ро­ти них кня­жої по­мочі?..

- Ні, та­точ­ку! - го­во­ри­ла Ми­рос­ла­ва.- Княжа поміч зло­го не нап­ра­вить, а тільки ще дуж­че погіршить.

- А ви­диш,- ска­зав бо­ярин, не­ба­га­то зва­жа­ючи на ос­татні сло­ва доньки.- Ну, а мо­же, вер­та­ти нам до Тухлі, до тих прок­ля­тих хлопів, до то­го чор­та Бер­ку­та, і про­си­ти у них лас­ки, підда­ти­ся їх карі, зрек­ти­ся сво­го бо­ярст­ва і бла­га­ти їх, щоб нас прий­ня­ли до своєї гро­ма­ди, як рівні рівних, і жи­ти з ни­ми так, як во­ни, з вівця­ми вкупі, між вівсом і гноєм?

Постава Ми­рос­ла­ви не­замітно, ми­мо­волі прос­ту­ва­ла­ся, ли­це її про­яс­ню­ва­лось при тих сло­вах.

- А як га­даєш, та­точ­ку, чи во­ни прий­ми­ли б нас? - спи­та­л­а во­на жи­во.

- Хто знає! - ска­зав гризько бо­ярин.- Се ще як­би лас­каві бу­ли їх хамські ве­ли­чест­ва й їх над­ве­ли­чест­во За­хар Бер­кут!

- Таточку, а чо­му ж нам не спро­бу­ва­ти сього? Тухольці не люб­лять неп­рав­ди; во­ни хоч і за­су­ди­ли нас, то, мо­же, по-свой­ому пра­ву. А мо­же… мо­же, й ти, та­точ­ку, де­чим… своїм ост­рим пос­ту­пу­ван­ням при­чи­нив­ся до то­го? А ко­ли б лагідно, по-людськи з ни­ми…

- Ах, бо­же, се що