Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

та­ке? - скрик­ну­ла на­раз Ми­рос­ла­ва, пе­ре­ри­ва­ючи свої по­пе­редні мірку­ван­ня. Во­ни ста­ну­ли са­ме на верш­ку го­ри, і пе­ред ни­ми, мов си­лою чарів, розкину­ла­ся ­ши­ро­ка стрий­ська до­ли­на, за­ли­та мо­рем по­жеж і ог­нищ. Не­бо жевріло кро­ва­вим відблис­ком. Не­мов з пек­ла, нес­ли­ся з до­ли­ни дивні го­ло­си, іржан­ня ко­ней, брязкіт зброї, пе­рек­ли­ки вар­то­вих, гомін си­дя­чих при ог­нищах чор­них кос­ма­тих лю­дей, а геть-геть да­ле­ко роздир­аючі сер­це зой­ки мор­до­ва­них старців, жінок і дітей, в’яза­них і ве­де­них у не­во­лю муж­чин, рик ско­ти­ни і хрускіт бу­динків, що, пе­ре­па­лені, ва­ли­ли­ся до­до­лу, а по тім велич­езні во­до­па­ди іс­кор, мов рої зо­ло­тис­тих ко­мах, зби­ва­ли­ся під не­бо. В кро­ва­вім розб­лис­ку огнів видніли­ся тут же в до­лині над рі­кою довгі, без­ко­неч­но довгі ря­ди чотиригр­анних шатрів, пе­реділені від се­бе ши­ро­ки­ми відсту­па­ми. Лю­ди, мов му­раш­ки, сну­ва­ли поміж шат­ра­ми і громадилися ­ко­ло ог­нищ. Ми­рос­ла­ва ста­ла на той вид мов ос­товпіла, не мо­жу­чи віді­р­ва­ти від нього очей. Навіть ста­рий, по­ну­рий бо­ярин не міг ру­ши­ти­ся з місця, по­то­па­ючи очи­ма в тім лячнім кро­вавім морі, лов­ля­чи но­сом за­пах гірко­го ди­му і крові, вслу­ху­ючись у зміша­ний гамір, у зой­ки, стог­нан­ня та радісні ок­ри­ки побіди. Навіть коні під на­ши­ми їздця­ми по­ча­ли тремтіти всім тілом, стриг­ти ву­ха­ми і фор­ка­ти ніздря­ми, не­мов ля­ка­ли­ся йти дальше.

- Тату, про бо­га свя­то­го, се що та­ке? - скрик­ну­ла Мирос­лава.

- Наші со­юз­ни­ки,- ска­зав по­ну­ро Ту­гар Вовк.

- Ах, се му­сять бу­ти мон­го­ли, про кот­рих прихід го­во­рив на­род з та­кою три­во­гою?

- Так, се во­ни!

- Нищителі руської землі!

- Наші со­юз­ни­ки про­ти тих прок­ля­тих смердів і їх гро­мадівства.

- Тату, се за­ги­бель на­ша! Як не ста­не хлопів, то хто бу­де кор­ми­ти бо­яр?

- Не бійся, не вро­ди­лась іще та бу­ря, що зду­жа­ла б до ко­реня зни­щи­ти те підле насінє.

- Але ж, та­точ­ку, мон­го­ли не ща­дять ні ха­ти, ні дво­ра, ні князівської па­ла­ти! Сам же ти не раз оповідав, як во­ни по­ду­ши­ли князів під дош­ка­ми.

- І се доб­ре! Не­хай їх ду­шать, тих хит­рих круків! Але бо­я­ри­на не за­ду­ши­ли ніяко­го. Ще раз ка­жу тобі: се наші со­ю­з­ники!

- Але ж, та­точ­ку, ти хотів би вхо­ди­ти в со­юз із ти­ми ди­кун­ами, обаг­ре­ни­ми кров’ю на­шо­го на­ро­ду?

- Що ме­не се об­хо­дить, хто во­ни і які во­ни? Крім них ми не маємо ви­хо­ду. А не­хай во­ни собі бу­дуть і самі злі ду­хи, щоб тілько по­мог­ли мені!

Мирослава, вся бліда, три­вож­ни­ми очи­ма гляділа на сво­го батька. Кро­ва­вий відблиск огнів, що освічу­вав око­ли­цю, ро­бив йо­го ли­це страш­ним і ди­ким і мер­котів на йо­го шо­ло­мі, не­мов об­ви­вав те ли­це кро­ва­вим вінцем. Во­ни обоє позліза­ли з ко­ней і, сто­ячи на гострім гре­бені го­ри, гля­ді­ли од­не на од­но­го.

- Який ти страш­ний, та­точ­ку,- про­ше­птала Ми­рос­ла­ва.- Я не пізнаю те­бе!

- Говори сміло, го­во­ри, до­неч­ко! - ска­зав з якимсь ди­ким насміхом батько.- Я знаю, що ти хотіла ска­за­ти! Ти хотіла ска­за­ти: «Я не мо­жу дальше йти з то­бою, я по­ки­ну те­бе, зрад­ни­ка вітчиз­ни, а вер­ну­ся до сво­го ми­ло­го, до сво­го ві­р­но­го Беркута!» Ска­жи, ска­жи се од­вер­то - і по­кинь ме­не. Я піду, ку­ди ве­де ме­не до­ля, і бу­ду до кінця жит­тя сво­го дба­ти про твоє доб­ро!

Їдовитий го­лос бо­яри­на став­ся при кінці якимсь м’яким, трем­тя­чим, зру­шу­ючим, так що Ми­рос­ла­ва ви­бухла голос­ним пла­чем і ки­ну­лась батькові на шию, гірко ри­да­ючи.

- Ох, та­точ­ку,- хли­па­ла во­на,- як ти рвеш моє сер­це! Чим я так тяж­ко про­ви­ни­ла­ся пе­ред то­бою? Я ж знаю, що ти лю­биш ме­не! Я… я не по­ки­ну те­бе ніко­ли! Я бу­ду твоєю служ­ни­цею, твоєю невільни­цею до ос­татнього відди­ху, лиш не йди ту­ди, не по­да­вай сво­го чес­но­го ім’я на вічну га­ньбу!

Ридаючи, во­на впа­ла батькові до ніг і обніма­ла ру­ка­ми йо­го коліна, об­ли­ва­ла слізьми йо­го ру­ки. Не ви­дер­жав Ту­гар Вовк, кап­ну­ли сльози з йо­го ста­рих очей. Він підняв Ми­рос­ла­ву і міцно при­тис­нув її до гру­дей.

- Доню моя,- ска­зав він лагідно,- не жа­луй­ся на ме­не! Го­ре на­пов­ни­ло гіркістю моє сер­це, гнівом на­ли­ло мої ду­ми. Але я знаю, що твоє сер­це - щи­ре зо­ло­то, що ти не покин­еш ме­не в днях три­во­ги й бо­ротьби. Ад­же ж ми самі те­пер на світі, ні до ко­го нам при­хи­ли­ти­ся, ні від ко­го жда­ти по­мочі, а тільки від се­бе са­мих. Вибору не маємо. Берімо поміч, де її знай­де­мо!

- Таточку, та­точ­ку! - го­во­ри­ла з слізьми Ми­рос­ла­ва.- Гнів про­ти ту­хольців засліпив те­бе і пхає те­бе до за­ги­белі. Не­хай і так, що ми не­щас­ливі,- а чи для то­го му­си­мо бу­ти зра­д­ни­ка­ми сво­го краю? Ні, рад­ше зги­ну­ти нам із го­ло­ду під пло­том!

- Молода ти ще до­ню, га­ря­ча, пал­ка, і не знаєш, як сма­кує го­лод, як сма­кує нуж­да. Я заз­нав їх і хо­чу обе­рег­ти те­бе від них. Не пе­реч же мені! Хо­ди, їдьмо до цілі! Що бу­де, те бу­де, долі своєї не об’їде­мо!

І він ско­чив на сво­го ко­ня і шпиг­нув йо­го ост­ро­га­ми. Да­ремно Ми­рос­ла­ва хотіла спи­ни­ти йо­го - він пог­нав униз го­рою. Ри­да­ючи, по­да­ла­ся за ним і во­на. В своїй непохитні­й ди­тячій вірі во­на все ще ду­ма­ла, що змо­же охо­ро­ни­ти батька від за­ги­белі, від віко­вис­тої ганьби - від зра­ди сво­го краю. Во­на, бідна, й не зна­ла, як гли­бо­ко її батько був уже заст­ряг у тім огиднім багні, як без­по­во­рот­но він уже впав у бе­зод­ню, так, що для нього справді не бу­ло іншо­го виход­у, як па­да­ти глиб­ше, аж до дна.

Чим дальше з’їзди­ли в до­ли­ну, тим густіше пітьма об­хапувала їх, тим мен­ше мог­ли що-не­будь ба­чи­ти, крім бли­мання ог­нищ і жевріння відда­ле­них по­жеж. Зате гомін і рик ве­ли­чез­ної юр­би ста­вав­ся чим­раз го­лоснішим, ог­лу­ша­ючим. Дим виїдав їм очі, за­ха­пу­вав віддих у гру­дях. Бо­ярин про­стував до пер­шо­го ог­ни­ща, що па­ла­ло се­ред по­ля. Се бу­ла мон­гольська сто­ро­жа. Наб­ли­жа­ючись, во­ни ба­чи­ли п’ять лю­да в ко­жу­хах, обер­не­них во­лос­сям до­го­ри, в та­ких са­мих пе­ле­ха­тих ост­рокінчас­тих ков­па­ках, з лу­ка­ми на пле­чах і з то­по­ра­ми в ру­ках.

Аж не­да­ле­ко вар­ти Ми­рос­ла­ва дігна­ла батька й сіпну­ла йо­го за ру­кав.

- Таточку, бо­гом свя­тим мо­лю те­бе, вер­тай­мо відси.

- Куди?

- Ходімо до Тухлі!

- Ні, про­па­ло вже! Піде­мо, але не з уни­же­ною просьбою. Піде­мо в гості,- і рад я по­ба­чи­ти, чи твої Бер­ку­ти посміють те­пер ви­га­ня­ти нас!

В тій хвилі мон­го­ли по­чу­ли прихід чу­жих лю­дей і