Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

- Хто їде? - зак­ри­ча­ли різни­ми го­ло­са­ми, то по-на­шо­му, то по-сво­єму.

- Поклонник ве­ли­ко­го Чінгісха­на! - ска­зав по-монгольсь­ки Ту­гар Вовк. Монголи ста­ли, витріщивши очі на нього.

- Ти відки, що за один, за чим при­хо­диш? - спи­тав один, оче­вид­но, на­чальник сто­рожі.

- Не твоє діло,- відповів ост­ро на мон­гольській мові бо­ярин.- Хто ве­де ва­шу си­лу?

- Внуки ве­ли­ко­го Чінгісха­на: Пе­та-бе­га­дир і Бурунда-бе­г­а­дир.

- Іди ж і ска­жи їм, що «Кал­ка-ріка по бо­лоті те­че і в Дон упа­дає». А ми на твій по­во­рот пож­де­мо ко­ло ог­ни­ща.

З рабським уша­но­ван­ням розс­ту­пи­ли­ся мон­го­ли пе­ред нез­най­омим приїжджим, що го­во­рив їх мо­вою та й ще та­ким пев­ним то­ном, до яко­го во­ни при­вик­ли від своїх ханів та бе­га­дирів. В одній хвилі на­чальник вар­ти здав своє мі­сце на дру­го­го, а сам, до­пав­ши ко­ня, пог­нав до та­бо­ру, якої, мо­же, чверть милі відда­ле­но­го від вар­то­во­го вог­ни­ща.

Тугар Вовк і Ми­рос­ла­ва поз­ла­зи­ли з ко­ней, яких дех­то з вар­то­вих за­раз узя­ли, об­чис­ти­ли, на­поїли й прип’яли на му­жицькій, жи­том засіяній ниві. Приїжджі гості при­сту­пили­ до ог­ни­ща, гріючи над ним ру­ки, в які щи­пав їх вес­ня­ний нічний хо­лод. Ми­рос­ла­ва тремтіла цілим тілом, мов у ли­хо­радці, во­на бу­ла бліда і не сміла піднес­ти очей на батька. Аж те­пер, по­чув­ши з батько­вих уст мон­гольську мо­ву і по­ба­чив­ши, з якою по­шаною мон­го­ли спов­ня­ли йо­го во­лю, во­на до­га­да­ла­ся, що батько її не віднині знається з ти­ми страш­ни­ми нищи­те­ля­ми рідної землі і що прав­ди­вою му­сить бу­ти та вість, яка глу­хо шеп­та­лась при дворі кня­зя Да­ни­ла, немов­-то Ту­гар Вовк у битві над Кал­кою зра­див Русь мон­го­лам, ви­явив­ши їм на­пе­ред цілий план бит­ви, уло­же­ний руськи­ми кня­зя­ми. Прав­да,- го­во­ри­ли вісті,- до­ка­зу на те пев­но­го не­ма, а то б бо­яри­нові прий­шлось по­нес­ти го­ло­ву на колод­у; бо­ярин сто­яв у битві в першім ряді і при першім замішан­ні взя­тий був до не­волі. Але див­ним ви­да­ва­лось де­ко­му йо­го швид­ке увільнен­ня без оку­пу, хоч бо­ярин бо­жився, що Мон­голи ви­пус­ти­ли йо­го, ша­ну­ючи но­го хороб­рість. Діло бу­ло тем­не, а тільки те бу­ло пев­не, що при княжім дворі всі по­ча­ли якось сто­ро­ни­ти від Ту­га­ра, і сам князь не довіряв йо­му так, як довіряв давніше. Бо­ярин вкінці по­чув то­ту зміну і поп­ро­сив у кня­зя да­ро­виз­ни зем­лі в Ту­хо­ль­щині. Не до­пи­ту­ючись, для чо­го за­ду­мав бо­ярин по­ки­да­ти Га­лич і для чо­го хо­че за­ко­па­ти­ся в такій лі­систій пус­тині, та й ще з мо­ло­дою доч­кою, князь Да­ни­ло дав йо­му да­ро­виз­ну - оче­вид­но, рад був поз­бу­ти­ся. І при від’їзді з Га­ли­ча якось хо­лод­но про­ща­ли­ся всі з боярин­ом, дов­го­лі­тнім то­ва­ри­шем оруж­жя. Все те зга­да­ла те­пер в одній хвилі Ми­рос­ла­ва, і все те, що тоді ди­ву­ва­ло й гніва­ло її, ста­ло те­пер яс­не й зро­зуміле пе­ред її очи­ма. Так, зна­чи­ться, вісті й шеп­ти го­во­ри­ли прав­ду! Так, зна­читься, ба­тько її віддав­на, від де­сятьох літ, був у по­ро­зумінні з мон­го­ла­ми, був зрад­ни­ком! Мов при­дав­ле­на, мов підко­шен­а тою гад­кою, по­хи­ли­ла Ми­рос­ла­ва свою прегарн­у го­ло­ву до­до­лу. Сер­це її боліло ду­же; во­на чу­ла, як у ньому од­на за дру­гою рва­ли­ся най­сильніші й най­святіші нит­ки - нит­ки ди­тя­чої лю­бові і по­ва­жан­ня. Якою самітною, якою круг­лою си­ро­тою чу­ла се­бе во­на те­пер на світі, хоч тут же ко­ло неї сидів її батько! Якою не­щасною чу­ла во­на се­бе те­пер, хоч батько не­дав­но ще за­пев­ню­вав її, що все ро­бить для її щас­тя!

Але й бо­ярин сидів те­пер який­сь не­ве­се­лий: йо­го рішу­че сер­це тис­ли, оче­вид­но, якісь важкі ду­ми. Не зна­ти, про що ду­мав він, але йо­го очі гляділи не зми­га­ючи в по­лум’я ог­нища, сліди­ли уваж­но за тим, як до­го­ра­ли чер­воні, мов роз­жа­ре­не залізо, поліна, як тріска­ли в огні, зли­зу­вані по­лум’ям. Чи се бу­ло спокійне ду­ман­ня чо­ловіка, що дійшов до своєї ме­ти, чи, мо­же, яке три­вож­не про­чут­тя бу­ду­щи­ни хо­лод­ною ру­кою вхо­пи­ло йо­го за сер­це і пе­чать мов­чан­ня по­ло­жи­ло на йо­го ус­тах? Тільки ж і він, ста­рий роз­важ­ний чо­ловік, уни­кав пог­ля­ду Мирослави, ли­ше глядів і глядів у ог­ни­ще на ми­го­тячі іскри та по­пеліючі поліна.

- Доню! - ска­зав він вкінці сти­ха, не підво­дя­чи на неї очей.

- Чому ти вчо­ра не вбив ме­не, та­ту? - про­шеп­та­ла Мирос­лава, на­си­лу здер­жу­ючи сльози в очах. Го­лос її, хоч ти­хий, ду­нув на бо­яри­на ле­до­вим хо­ло­дом. Він не знай­шов на те пи­тан­ня відповіді, і мов­чав, і вдив­лю­вав­ся в ог­ни­ще, по­ки не прибіг вартівник із та­бо­ру.

- Внуки ве­ли­ко­го Чінгісха­на шлють свій привіт но­во­му дру­гові і про­сять йо­го до сво­го шат­ра на воєнну ра­ду.

- Ходімо! - ска­зав ко­рот­ко бо­ярин і підняв­ся з місця. Мирослава вста­ла та­кож, але но­ги її відмов­ля­ли пос­лу­ху. Та не час бу­ло те­пер вер­та­ти­ся. В одній хвилі мон­го­ли при­ве­ли їх ко­ней, ви­са­ди­ли Ми­рос­ла­ву і, ок­ру­жив­ши їх обоє, по­ве­ли до та­бо­ру.

Монгольський табір був роз­ло­же­ний у ве­ли­чезнім чо­тир­икутнику і об­ко­па­ний гли­бо­ким ро­вом. В кождім боці чо­ти­ри­кут­ни­ка бу­ло по два­над­цять входів, окружени­х ору­ж­ною вар­тою. Хоч неп­ри­ятель ніякий не гро­зив табор­ові, то все-та­ки йо­го сте­ре­же­но чуй­но - та­ке вже бу­ло воє­н­не пра­ви­ло мон­голів, зовсім у су­пе­речність із хри­стия­н­сь­ким ри­царст­вом, яке не дорівню­ва­ло мон­го­лам ані в вій­ськовій кар­ності, ані в умілості так­ти­ки та кер-муванн­я ве­ли­ки­ми ма­са­ми.

Вартові при вході та­бо­ру ди­ки­ми го­ло­са­ми переклика­лис­я з вар­то­ви­ми, що ве­ли бо­яри­на з донькою, а потім пе­рей­ня­ли нез­ви­чай­них гос­тей і по­ве­ли їх до шат­ра своїх на­чальників. Хоч і як при­дав­ле­на бу­ла Ми­рос­ла­ва своїм бо­лем і сти­дом, що ви­па­лю­вав га­рячі рум’янці на її дівочім лиці, то все ж во­на бу­ла над­то смілої вдачі, над­то свобідно і по-ри­царськи ви­хо­ва­на, щоб не заціка­ви­ти­ся розк­ла­дом та­бо­ра і всім но­вим та не­ви­да­ним ок­ру­женням. Бист­рим оком оки­ну­ла во­на пр­овод­жа­ючих її вартов­их. Низькі, під­сад­ку­ваті їх пос­та­ви, пов­би­рані в овечі кожух­и, че­рез які пе­ревіше­ний був у кож­до­го лук і са­гайдак зі стріла­ми, виг­ля­да­ли мов мед­веді або які інші дикі звірі. Ли­це без за­рос­ту, з вис­та­ючи­ми ви­ли­ця­ми і пі­дочними кістьми, з ма­леньки­ми і гли­бо­ко впа­ли­ми очима, що лед­ве бли­ща­ли­ся з вузьких, скісно проріза­них по­вік, з не­ве­ли­ки­ми прип­лес­ка­ни­ми но­са­ми, виг­ля­да­ли якось гид­ко, відраз­ли­ве, а жов­та­ва їх бар­ва, що в відблис­ку ог­нищ пе­ре­ли­ва­ла­ся в який­сь зе­лен­ку­ва­тий відтінок, ро­би­ла їх іще страшніши­ми та від­раз­ливіши­ми. З пох­нюп­ле­ни­ми до­до­лу го­ло­ва­ми і з гор­ля­ною співу­чою мо­вою, во­ни подоб­али на вовків, що шу­ка­ють, ко­го б по­жер­ти. Шат­ра їх, як Ми­рос­ла­ва зблизька при­г­ля­ну­ла­ся, зроб­лені бу­ли з вой­ло­ку, розп’ято­го на чо­ти­рьох жерд­ках, зв’за­них угорі до­ку­пи,