Ален Роб-Грійє - Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці

Отже, обличчя не потерпіло від падіння, та очі були заплющені, хлопчина ніби спав. Пульс і дихання здавались нормальними, хоч і заслабкими. Так чи так, належало щось зробити; ніхто не міг мені пособити в цьому забутому людьми провулку.

Якби поблизу жили люди, я звернувся б до них по допомогу. Переніс би і хлопчика в чиюсь домівку, якась добросерда жінка поклала б його в ліжко, ми, б викликали «швидку допомогу» чи дільничного лікаря, й він оглянув би дитину.

Та чи могли жити люди в цих завалюхах? Навряд. Хіба що поодинокі і бездомні, які тільки розрегочуться, коли я запитаю, де в них телефон і чи можна покласти пораненого хлопчика в ліжко. До того ж, якщо вони там займаються чимось протизаконним, справа може обернутись іще гірше.

Саме в цю хвилину я помітив праворуч невеликий триповерховий будинок; він був у кращому стані, ніж інші: у вікнах рами й жодна шибка не розбита.

Вхідні двері прочинені… Спробую спершу зайти туди. Я почуватимуся спокійніше, коли знайду хоч якийсь притулок для хлопчика.

Та мені, сам не знаю чому, здалося, ніби я вже знаю, що буде далі: штовхнувши ногою прочинені двері, ввійду до цього незнайомого будинку, обережно несучи нерухомого хлопчика на руках. Всередині буде порожньо й темно. Проте, я помічу тьмяне світло, що проникатиме в коридор з другого поверху. Я повільно зійду дерев'яними сходами, вузькими й крутими, які порипуватимуть у тиші…

Я знав це. Я згадував… Я пам'ятав цей дім, пам'ятав з неймовірною точністю всі події, що вже, виходить, відбулися, через які я вже пройшов, учасником яких був… Але коли?

Сходи вели до прочинених дверей. У мороці, ніби чекаючи на когось, стояла висока струнка дівчина з дуже світлим волоссям. Вона була в білій сукні з легкої тканини, напівпрозорої, мов серпанок; на її зборках, що ледь-ледь гойдалися від протягу, якого, проте, тут не могло бути, гуляли відблиски блідого блакитного світла, що лилося не знати звідки.

На блідих вустах дівчини грала незбагненна, дуже ніжна усмішка. Великі зелені очі, ще більші в сутіні, дивно виблискували. «Немов з іншого світу», — подумав Сімон Лекер, побачивши дівчину.

І він нерухомо стояв, тримаючи в руках («ніби оберемок троянд для дарунку», — подумав він) маленьке непритомне хлоп'я. Зачарований і вражений, споглядав Сімон ту казкову з'яву, побоюючись, що вона раптом розвіється, мов дим, коли той загадковий протяг стане сильнішим; хоча в кімнаті не могло бути ніякого протягу, поділ її сукні тріпотів — «ніби бліде полум'я».

Минуло, безперечно, чимало часу (неможливо точно визначити, скільки саме), протягом якого Сімон намагався подумки скласти якусь фразу, що була б доречною за таких незвичайних обставин; нарешті, втративши надію сказати щось путнє, він вимовив прості, до смішного прості слова:

— Хлопчик упав і забився.

— Я знаю, — відповіла дівчина, але з таким виразом на обличчі, ніби слова Сімона линули з безмежного простору. Потім вона додала: — Добридень. Мене звуть Джін.

Її голос був ніжний і далекий, гарний і незбагненний, як і її очі.

— Ви фея? — запитав Сімон.

— Привид, фея, дівчина — як вам здасться кращим.

— Мене звуть Сімон Лекер, — мовив Сімон.

— Так, я знаю, — відповіла дівчина.

У неї була ледь помітна іноземна вимова, можливо, англійська. А може, то вчувалися співучі інтонації, притаманні сиренам або феям. Її усмішка стала трохи виразнішою і здавалося, що слова долинають звідкись іздалеку, з іншого часу, що вона перебуває десь у майбутті, де все, що тепер діється, вже минуло.

Вона розчинила двері, щоб Сімон зміг увійти. Граційним жестом випроставши руку з широкого короткого рукава сукні, вказала йому на старожитнє мідне ліжко, над яким висіло розп'яття, а з боків стояли два свічники із золоченої бронзи, блискучі, з багатьма свічками. Джін почала засвічувати їх повільно, одну по одній.

— Це ніби смертне ложе, — мовив Сімон.

— Всяке ліжко стає смертним ложем — рано чи пізно, — ледь чутно відповіла дівчина. Потім її голос зазвучав гучніше, і вона якось по-материнському промовила: — Як тільки ви покладете його на цю білу постіль, Жан засне сном без сновидінь.

— Отже, ви знаєте, що його ім'я — Жан?

— А як йому ще зватися? Яким іншим ім'ям ви ще хотіли б його називати? Всі хлопчики звуться Жанами. Всі дівчатка — Марі. Ви б знали це, якби були тутешнім.

Сімон подумки запитав себе, що вона має на увазі, кажучи «тутешній». Цей дивний будинок? Чи цю покинуту всіма забуту вулицю? Чи щось інше? Сімон дуже обережно поклав на смертне ложе нерухомого хлопчика, а Джін згорнула на грудях його руки, як це роблять тим, чия душа вже відлетіла.

Тіло хлопчика було безвільне, він ні на що не реагував. Очі широко розплющені, зіниці — нерухомі. Мерехтливий вогонь свічок відбивався в них, і це створювало враження, ніби зіниці неприродно скорочуються.

Джін нерухомо стояла біля ліжка і заспокоєно дивилася на хлопчика.

Майже нереальна у своєму легкому білому вбранні, вона скидалась на ангела, що оберігає сон дитини.

В гнітючій тиші Сімон мусив докласти чимало зусиль, щоб знову запитати в дівчини:

— Може, ви знаєте, на що він хворий?

— У нього, — відповіла вона, — гостре порушення пам'яті, іноді це викликає часткову втрату свідомості; це, зрештою, й доконає його. Йому потрібен відпочинок, інакше перевтомлений мозок швидко зноситься й нервові клітини відімруть од виснаження раніше, ніж тіло досягне зрілості.

— А що це за порушення пам'яті?

— Він надзвичайно точно пам'ятає все, чого ще не було, — те, що станеться завтра, чи те, що буде наступного року. А ви — дійова особа його хворої пам'яті. І коли він