Іван Павлович Щеголихін - Троє в машині

— Мені необхідно терміново зв'язатись з прокурором Дулатовим, — сказав Дьомін.

Лейтенант показав на телефон: «Дзвоніть».

Якщо нема термінової справи у прокуратурі, то Дулатов сьогодні вдома. Можна подзвонити додому. А якщо на дачі? Куди ж тоді дзвонити? Тільки в управління, більше нікуди. Дьомін доповість черговому, і йому скажуть — чекати на наряд міліції. А як же бути з Танею?

— Дзвоніть, — повторив лейтенант. — Телефон знаєте? — Він уже заспокоївся і зробив суворий знак другому, літньому. Той залишив кавуна й став за два кроки, готовий до всього. Вагання Дьоміна лейтенант прийняв за розгубленість і витлумачив по-своєму. Зрозуміло, що його машину вони поки що не відпустять.

— Не хвилюйтесь, лейтенанте, — суворо сказав Дьомін. — Сьогодні неділя, я міркую, де можна застати прокурора Дулатова.

Дьомін підняв трубку. Якщо Дулатова немає вдома, він не буде ускладнювати справу. Сяде в машину, чекатиме там до вечора. Поки прокурор не повернеться додому. Хоч до ранку буде чекати. 1 нікому нічого не скаже. Подзвонить в управління і попросить розшукати Дулатова у терміновій і надзвичайній справі. Тільки й усього.

Дулатов виявився дома. Дьомін силкувався говорити недбало-спокійно, але голос його дзвенів від урочистості — все-таки прислужився викладач загальній справі, такого павича здобув! Його ж напевно розшукують!

Так і так, затримав Долгополова. Того самого. Випадково.

— А тепер накажіть прийняти від мене вантаж і відпустити машину, я не можу чекати.

Дьомін передав трубку лейтенанту. Той назвався: «Лейтенант Байжанов» — і зо дві хвилини повторяв:

— Так… Так… Ясно, добре… слухаюсь. — Поклав трубку і подивився на Дьоміна вже іншими очима: — Дулатов сам подзвонить в управління, і через півгодини тут буде наряд на спецмашині.

— Ну що ж, друзі, ходімте. — Дьомін зітхнув. — Тільки прошу мати на увазі, бандит здоровий. Будьте насторожі!

Він переступив поріг — і зупинився. Побачив дах своєї «Волги», заднє скло і пустоту за ним. Відчув, як гасне, гасне все всередині, тьмяніє все навкруги. Підніс руку до очей, потер пальцями повіки… Поки вони розмовляли, вона пішла. Навіщо їй чекати Дьоміна? До аеропорту рукою подати. Він так вірив, що вона чекає. Забув, що так їй вигідніше, — піти. І ось він — свідок своєї поразки. У всіх випадках, у всіх!

— Втомились? — спитав лейтенант співчутливо.

Дьомін опустив руку. Але ж він заднє сидіння бачить, заднє! Дах і заднє сидіння через скло, з висоти трьох сходинок.

Дьомін поволі, наче на протезах, опустився на одну сходинку, на другу, на третю, не відриваючи погляду від скла.

Як сиділа вона, так сидить, нерухомо, голова схилена.

— Сюди, до багажника! — голосно, бадьоро скомандував Дьомін і енергійно махнув рукою. — З трьох сторін. — І, бачачи, що літнього ні з того ні з сього розморило, додав, уже для нього: — Повторюю, бути насторожі! — Але це не подіяло: здавалось, відчини зараз багажник — і старшина неквапно туди звалиться. Дьомін став ближче до нього про всяк випадок, встромив ключа, відімкнув багажник і підняв кришку.

Жарений, мружачись, глянув на світ божий. Руки його вже були вільні, встиг розв'язатись, і Дьомін відзначив, що так воно й краще, немає слідів його варварства.

— Вилізайте, Долгополов! — сказав Дьомін.

— Поспати людині не дадуть. — Жарений, продовжуючи мружитись, позіхнув. — Ох-хо-хо! — Поволі, ліниво перекинув одну ногу через край багажника, перекинув другу, заклав руки назад, щоб упертися, і тут сонний старшина кинувся до нього так швидко, що Дьомін і оком не встиг моргнути, тільки почув, як Жарений зі стогоном вилаявся та по дну багажника ударив важкий ключ для масляного фільтра. Всі інструменти в багажнику, і Жарений встиг вибрати штуку найважчу. Ось тобі й сонний!

Жарений виліз, випростався й оглянувся назад.

— Так, та-ак, — сказав він Дьоміну.

— Проходьте до будки!

Жарений ще раз оглянувся — Таня сиділа нерухомо, і Дьомін помітив в її очах тугу, собачу, німу тугу. Що він хотів сказати їй, попрощатися? Чи пригрозити? Можливо, він справді хотів «зав'язати», розстатися з минулим життям і сподівався на її допомогу? Ніхто тепер цього не довідається.

— Руки назад! — скомандував лейтенант і підштовхнув Жареного в спину.

— Не гавкай! — огризнувся той і команду не виконав. Переступивши поріг, Жарений крикнув:

— О, та тут фрукти й овочі! — Попрямував до кавуна і схопив ножа, що лежав поряд.

— Кинь! — гаркнув старшина коротко й грізно, мов на шкодливого кота.

— Не бійсь, начальник, не бійсь, — нахабнувато, але з побоюванням обізвався Жарений і кинув ножа до ніг старшини. — Кадри, сука, кадри, — пробурчав він. — Старий віл з борозни не зверне.

Справді, кадри, погодився Дьомін, бувалий цей старшина, досвідчений. Є й така зібраність, парадоксальна, сонна.

Жарений схопив недоїдену скибку кавуна і з плямканням почав жувати її.

— Поверніть мені права, Долгополов.

— Сам потрудись, начальник. Мої чесні злодійські руки можуть тільки брати, а не віддавати.

Жарений підняв кавуна, вдарив ним об стіл, п'ятірнею вигріб, видавив червону м'якушку і зажерливо почав запихати в рот, з пирханням випльовуючи кісточки на підлогу. У цьому неподобстві він наче знайшов спосіб заспокоєння.

Подолавши гидливість, Дьомін поліз до нього в кишеню і витяг свої права. Авторучку і запальничку він брати не став, навіть тут йому не хотілося виглядати перед Жареним дріб'язковим. Розкрив книжечку, перевірити, чи своє взяв, і не помітив, як старшина невловимо, буквально як фокусник, витягнув із другої кишені Жареного викрутку і подав Дьоміну.

— Ваша?

Дьомін уже зустрічав тип такого працівника. У нього теж дар, особливе чуття на капость. Непомітні, без претензій, без будь-якого просування по службі, вони все-таки незамінні у небезпеці. Найдобріші у сімейному колі, з друзями, про таких кажуть: останнє віддасть. І від доброти та душевної лагідності у них підвищене чуття до біди, небезпеки.

— Що ви зробили з каїном, Долгополов?

— Ганчірку в рот, хай жує. — Жарений смачно виплюнув кісточки в напрямі Дьоміна, —