Іван Павлович Щеголихін - Троє в машині

Зраділа — він мені допоможе. Кажу йому: дістань пістолета, благаю. А він мені: засунь руку у сумку. Я полізла до його сумки, там пістолет. Залізно, каже, обіцяю, тільки допоможи. Я, каже, знаю, де тут злодійський спільник, гроші крадені. У базарний день каїн відправить своє кодло на барахолку, а ми з тобою до нього завітаємо. А потім у Сочі, погуляємо. У мене зразу визрів план — поїхати. Куди-небудь у Сибір чи на Крайню Північ. Зовсім по-новому жити. Тільки б пістолет був. Завжди можна крапку поставити. Я б у першу ніч пішла. Напоїла б його і взяла гроші. Спокійно. Вони мені зламали життя, хай вони і виправляють. Своїми засобами.

— Ех, Таню, — зітхнув Дьомін.

— А що?

— Не я придумав, учені так вважають: погані засоби нівечать найкращу мету.

— З болота чистим не вийдеш, — заперечила вона. — Добре збоку судити. — І замовкла, насупилась.

— План, взагалі-то, логічний, — спробував пом'якшити напруження Дьомін. — Виходить, я перешкодив?

Вона не відповіла.

— Плани Жареного дещо змінились. Але вашим планам я перешкоджати не хочу.

Вона відвернулась. А Дьомін прислухався до багажника — чи не задихнеться там Жарений?

— Нам треба їхати, — сказав Дьомін. — Якщо у вас є прохання, я постараюсь його викопати.

Він чекав прохання відпустити її, та помилився.

— Віддайте наган, — сказала вона.

Настала черга помовчати Дьоміну, задуматися.

— Віддайте наган! — Вона нарешті підвела голову, повернулась до нього. — І висадіть мене коло гаю. Дуже прошу!

— А що мені потім робити? Як накажете себе почувати?

— Ви добрий, чесний, ви повинні жити.

— Ні, Таню, таке прохання нездійсненне. Це не вихід.

— Віддайте, прошу вас! — запально заговорила вона. — Ви ж усе розумієте, ви розумний, віддайте!

Дьомін похитав головою.

— Ні, Таню, ні. Твердо.

— Ви такий справедливий, ви ж розумієте, що тільки так, ну, віддайте, ну, що вам шкодить…

Таким благаючим голосом просила і так на нього дивилась, що Дьоміну стало тоскно. Ну чому, чому вона вважає, що він тільки на таку допомогу і здатний?

Назустріч пронеслась М-24, нова «Волга» у кольорових стрічках, наче у віжках, від капота до багажника, з розіп'ятою рожевою лялькою на радіаторі, біла фата за склом; за першою — друга «Волга» зі стрічками — весілля. У когось веселощі, щастя, а коло Дьоміна сидить молода жінка і благає дати їй можливість покінчити з собою. І поставив її у таке безвихідне становище він, Дьомін. Своїми стараннями, своїми добрими намірами. Своєю сміливістю, своєю мужністю, своєю вірою — усім.

— Ні, Таню, ні! — рішуче повторив Дьомін. — Я привезу вас до аеропорту, і ви полетите, куди вирішили.

Іншого виходу він не бачив.

— Ви навмисне, навмисне! — з болем сказала вона. — Ви спеціально, це прийом ваш!

— Але я не знаю, як вам ще допомогти! — Дьомін потроху втрачав самовладання. — Не бачу іншого виходу. Ви візьмете чемодан. І ніхто про це не дізнається. Даю вам слово. Ви вірите мені?

Вона не відповіла, наче не чула, як приголомшена сиділа, мов правець її вхопив.

Пролунали удари ззаду. Жарений давав про себе знати.

— Зараз ми заїдемо на пост ДАІ, я здам цього. І поїдемо в аеропорт, добре?

Вона не чула. Жарений щось кричав, глухо й нерозбірливо, ледве чутно. Треба гадати, про гуманність.

— Вирішуйте, Таню, — голосніше сказав Дьомін.

— Я уже все сказала… Самі вирішуйте.

Дьоміну кортіло спересердя вилаятися, хотілося схопити її за плечі і затрясти з усієї сили, щоб вона отямилась, прокинулась, хоч що-небудь та придумала.

Ввімкнув передачу, дав газ, поїхали.

Мовчали.

Хай буде що буде — а він не стане її затримувати. І совість його чиста. Він не признається. Ні Шупті, ні Дулатову. Підрахувати б, скільки порушень закону він допустив сьогодні. Через неї. Ради неї. Але він не стане рахувати. Він син учителя і сам учитель. Природний дар, як сказав Дулатов, — викладач. Він дасть сьогодні ще один урок. Злочинної великодушності. А Жарений промовчить. І про неї і про чемодан. Він знає, чим це пахне, — злодій у злодія вкрав. Його придушать свої ж при першій нагоді.

Гудів мотор, свистів вітер, Дьомін поспішав, боячись втратити рішучість. Про що вона думала, на що сподівалась у ці хвилини? «Вирішуйте самі» — і все. Ніякої волі, самостійності, ні слова більше. В його владі — її доля, зламана, понівечена. Якщо він здасть її сьогодні разом із Жареним, це буде зрадою. Щонайменше. Хоч він не давав ніяких обіцянок щодо цього. Наче за нього хтось давним-давно вирішив — врятуй її і помилуй.

Він не міг бути слідчим. За складом свого характеру.

Пронеслись мимо гаю, вона провела його поглядом, а Дьомін тільки головою покрутив — ну, треба ж! Затялась на одному варіанті — і ні з місця.

А осі. І пост ДАІ, будка і коло неї два жовтих мотоцикли. Дьомін повернув туди, проїхав майже впритул до мотоциклів і здав назад до самого входу в будку. Вийшов. Ноги затерпли і ледве тримали.

На одному мотоциклі, потріскуючи, шурхотіла рація, на другому сидів боком, як на ослоні, смаглявий лейтенант з жезлом у руці. Сидів і лютував: зовсім знахабнів власник, ледве не по чоботях проїхав! Побачивши Дьоміна за два кроки, лейтенант розгублено підвівся, наче на нього йшов чумний. Він не зводив погляду від живота Дьоміна, і той згадав про наган за поясом.

— Спокійно, лейтенанте, спокійно, я затримав злочинця. Візьміть поки цю штуку. — Дьомін подав наган, лейтенант квапливо, обома руками прийняв зброю і пішов до будки, кивком запрошуючи Дьоміна йти за собою.

У будці сидів другий автоінспектор, літній, років під п'ятдесят, з погонами старшини, і їв кавуна на невеличкому столику з телефоном. Лейтенант зняв кашкета й долонею витер піт з чола.