Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

— Спробую. А може, він і не п'яниця, — розраював, либонь, не так бабу, як себе, — Горілкою неполадки у своєму житті хоче заглушити, а заглушить — візьметься за розум.

— Дав би бог.

Вдома Югина чогось там заглянула в шафу й отерпла: всього того, що пристаралася на смерть (більше з одежі нічого нового не було, бо не мала для кого й куди вбиратися), не стало, і вузлик із сотнею карбованців, що наскладала з пенсії, зник. Злодіїв ні в Синявці, ні в довколишніх селах не чулося. Невже Стасько?

Розчинила в шафі обидві половинки дверей, повитягала шухляди, все перетрусила, заглянула в кожний куточок, обдивилася всю хату. Нічого не знайшовши, важко опустилася на стілець. Добра того і грошей не шкода. В голові не вкладалося: рідний син краде в матері… А може, це не він?

Про горе своє нікому не розказувала, досить тих балачок, що вже поплелися навколо сина, і від того, що горе тамувала в собі, ні з ким не ділила, було ще важче. Стасько із села зник, думала, назавжди, бо як же після цього глянути в очі матері, людям, але десь через тиждень-півтора пригнала худобу з пасовиська й побачила його — сидів під яблунею якийсь ніби пожмаканий, порожня пляшка валялася біля ніг, а повна виглядала з кишені піджака.

— А, мутер… — ледве ворухнув язиком. — Все пасеш, Катьці на машину стараєшся, а мені дуля з маком. Аякже, хіба є в тебе син? Усе їм, а мені — дуля…

Ярчевська вклякла.

— Господи, за що така мені кара?! — шепотіла. — За які гріхи?

— А я дулі не хочу, — долинуло ніби здалеку. — Моє мені належить по закону. Моє віддай мені — і точка!

— Що ти від мене хочеш?

— Грошей хочу!

— Але ж ти все вигріб. І на хліб не зоставив.

— А бичок, телиця?

— Так то ж не мої. Маня за свої гроші купила телицю, а бичка я пообіцяла Каті. На машину вони стягуються.

— Ха, вже одна стягнулася! Тепер і друга. Нє, так не пойдьот. Бичок мій — і точка!

Югина згадала, що під час війни із нею так розмовляли поліцаї, і вже не могла стояти — ноги підгиналися. Щоб не впасти, подибала до хати, але Стасько наздогнав її, вхопив за плечі:

— Ти по тікай, а кажи: бичка даси чи ні?

— Нічого я тобі не дам.

— Дух із тебе випущу! До грама випущу!

— Ірод ти…

Стасько штовхнув матір од себе. Вона вдарилася головою об стіну, скрикнула й повільно сповзла на землю.

Було це в понеділок. А у вівторок Ярчевська не пригнала худоби з паші. Не побачили старої ні у середу, ні у четвер, а в п'ятницю корова й телиця повернулися самі. Люди подумали, що бичок одбився від табуна і баба шукає його, таке вже бувало, але корова час від часу задирала голову й жалібно, аж серце здригалося, мукала. Дві сусідки, не змовляючись, пішли глянути: вим'я в корови набрякло і стікало кров'ю.

— Господи, та це ж вона кілька днів недоєна! Що ж це з бабою?!

— Може, Стасько знає… Він рано вештався по подвір'ю.

Заглянули в хату. Стасько, одягнений, взутий, лежав поперек ліжка, всюди валялися недопалки, в покуті стояли порожні пляшки, на столі — половина черствої хлібини і кілька цибулин. Ледве його добудилися.

— Стаську, а де мати? Худоба оно сама з лісу повернулася, а її нема.

— А чорт знає, куди вона поділася.

— Ми не в чорта, а в тебе питаємо.

— Пішли ви! — Стасько круто лайнувся й гепнувся на ліжко.

— Що з нього візьмеш. Почекаємо до вечора. Не повернеться, то щось будемо робити.

Ярчевська не повернулася ні ввечері, ні вночі, і люди, хто дужчий, пішли її шукати. Кликали й Стаська, але він лише лупав каламутними очима — певно, і вночі прикладався до пляшки. Два дні бродили лісом, а третього стрілися з чоловіком, який пас колгоспні коні, і той сказав: позаминулої неділі бачив бабу з худобою в урочищі Кип'яче. Може, і в понеділок там була.

Заходив вечір. Од того місця, де паслися. коні, до Кип'ячого (так велику улоговину називають тому, що там із-під вільх б'ють джерела, що не замерзають і взимку) було кілометрів до п'ятнадцяти. Лісник Комаха глянув на годинник.

— Може, вже завтра, га? В темряві що побачиш?

— А якщо бабі погано? — заперечив одноокий дядько.

— Боюсь, що вона вже богові душу віддала.

— Нащо таке говориш?

— Порахуйте-но, скільки її вже нема? Більше тижня. Із голоду можна дух спустити.

— Тому й не можна гаятися, — стояв на своєму одноокий. — Давай коней попросимо. Тоді буде швидше.

Конюх не відмовив, але в лісі на конях дуже не розженешся. До Кип'ячого дісталися, як сутінки добре згусли, між кущами нічого не проглядалося, на галявинах трава злилася в чорний килим. Ходили, гукали, аж поки не стемніло.

По дорозі з лісу завернули до Ярчевських. Стасько сидів край столу, схиливши голову на груди. Перед ним стояла почата пляшка, лице було брезкле, проте говорив розбірливо. Сьогодні і він ходив шукати матір, тільки з іншим гуртом.

— Ну, що там? — понуро підвів голову.

— Нічого. А у вас?

— Те ж саме. І де вона могла дітися? — в голосі Стаська пробивалися тривожні нотки.

— Завтра по дню ще пошукаємо в Кип'ячому.

Вранці до лісу відправилося троє: одноокий дядько, лісник та Стасько. День видався тихий, ясний, сонце висвічувало найгустіші зарості, тому й після недовгих пошуків набрели на розриту землю, а неподалік — на добряче пошматовану гакуру. Подумали: певно, вовки розірвали худобину. Однак, коли розстелили,