Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

двох, враховуючи й тебе. Мені здається, це гастролери… Таких у нас ще не було. Але нічого, бере вовк, візьмуть і вовка… Слухай, хлопче, — звернувся Салімджан-ака до водія, — мчи просто до мене додому.

Полковник замовк, відкинувши голову на спинку сидіння, і зморено заплющив очі. Хто знає, про що він зараз думає? Може, складає плани, як виловити банду гастролерів, а може, думає про такі речі, про які я й гадки не маю…

«Волга» звернула на вузьку, всипану гравієм вулицю і зупинилася біля-непоказних зелених воріт з побляклою фарбою. Полковник розплющив очі і кивком голови звелів мені виходити. Потім обернувся до водія:

— Завтра приїзди на сьому нуль-нуль. Якщо знову проспиш, сам проколю твій талон. — І жартівливо усміхнувся.

Ми довго по черзі натискали кнопку дзвінка, десь озивалося його відлуння, але ніхто не відгукувався. Нарешті одна стулка воріт прочинилась — і перед нами стала кругловида жінка років сорока п'яти. Сказавши, що доїла корову й не почула дзвінків, вона привітно поздоровкалася зі мною.

Я ступив крок за ворота й зупинився. Дворик був невеликий, соток вісім. Жодного деревця. Але троянд було тут сила-силенна: якщо скажу, що тисяч зо дві кущів, то, напевно, збрешу, але тисячі півтори таки було. Від них линули такі пахощі, що паморочилася голова.

— Оце і є хижка полковника Атаджанова, — сказав, посміхаючись, Салімджан-ака.

— А троянд у вас! Які барви, які сорти!

— Треба вмитися, переодягнутися. Про квіти ще наговоримось.

У цю мить хвіртка в паркані, що розділяв двір Салімджана-ака з сусіднім, рвучко відчинилась і з неї вибігло п'ятеро дітлахів. Попереду мчав хлопчик років семи з рудим чубчиком, а позаду всього гурту чеберяла дівчинка років двох, схожа на ляльку. Полковник обняв їх усіх по черзі, роздав по шоколадці. Потім голосно гукнув, обернувшись до паркана:

— Бахраме, а ти чого не йдеш?

Із сусіднього двору долинув тоненький голосок:

— Я без штанців!

— Ну, брате, тобі не настачиш! — засміявся Салімджан-ака. — Я ж тобі днями купив штани?

— А вони мокрі.

Салімджан-ака передав шоколадку для невидимки Бахрама одному з хлопчиків.

— Сусідська малеча, — пояснив полковник. — Уявляєш, одинадцятеро дітей у них! Сам у магазині працює, але такий чесний, чистий хлопець, що пошукати! Інший попрацює в магазині рік-два — дивись, вибехкав собі хороми, купує машину… А цей двадцять років завмагом, а діти зодягнені абияк.

«Хижка» полковника Атаджанова була на чотири кімнати, з довгою заскленою, схожою на салон трамвая, верандою, заставленою глечиками та горшками з квітами. «Квіти і діти…» — подумав я і згадав, як бабуся повчала: «Міцно тримайся людини, яка любить дітей. У таких людей серце буває чисте, незлостиве». От і треба триматися за Салімджана-ака! — вирішив я.

Полковник вийшов у смугастій піжамі, але навіть такий суто домашній одяг не міг приховати його виправки і постави.

— Мабуть, сушиш собі голову над тим, навіщо, мовляв, начальник привіз тебе до себе додому? — спитав Салімджан-ака.

— Справді, я подумав про це…

— Я живу сам. Поміркував-поміркував, от і вирішив… що ти можеш пожити в мене, поки одержиш квартиру. В мене був син, майже такого віку, як ти, була дружина… А тепер, бачиш, я сам як палець. Ходімо покажу тобі карточку дружини.

Ми увійшли до вітальні, заставленої полірованими меблями. На серванті та шафах стояли кришталеві вази. На стіні висіло два портрети.

— Це вона… Келінойї твоя, — промовив Салімджан-ака глухо. — Якщо ти вже мій названий син, то дозволь, я називатиму її твоєю тітонькою. Дивись, вона як жива тут… Ніби хоче запитати: «Чого ви так затрималися сьогодні, Салімджане, голодні, мабуть». А це — мій син Карімджан. Зараз у виправно-трудовій колонії.

На очі полковникові навернулися сльози, голос затремтів. Він поквапливо вийшов з кімнати. Я, дивуючись, кинувся за ним.

Салімджан-ака з садовими ножицями зайшов у квітник, нарізав повен кошик найкращих троянд і мовчки вийшов за хвіртку. Я якимось шостим відчуттям зрозумів, що йти за ним не слід. Стояв посеред двору в нестямі, доки мене гукнула та сама жінка, повновида й білолиця. Вона принесла на таці свіжі, щойно зняті з тандира перепічки, різні цукерки, чайник чаю, поставила все це на стіл.

— Ви посидьте поки що на веранді, попийте чайку. Салімджан-ака пішов на кладовище. Це недалеко. Важко, сердешному, сумує, от і ходить на могилу дружини щодня…

Чому ж померла дружина полковника?.. Тут, звісно, нема чому дивуватися: постаріла чи захворіла й померла. А от за що сидить син? Дивно. Син полковника міліції і на тобі — у в'язниці! У всьому місті не знайдеш міліціонера, який не називав би його устоз — учитель, наставник! Що вони, не могли заступитися за сина такої людини, випустити з в'язниці?.. Той, хто посадив полковникового сина, дуже просто може й мене запроторити за грати. Ось доведе той «бідолашний» директор кафе Свою «правоту», візьмуть і запроторять. Хіба довго?!

— Хашимджане, не засумував самотою? — почувся знайомий голос.

Я й не помітив, як повернувся Салімджан-ака. На виду ще тінь смутку, але обличчя вже пом'якшало, погляд подобрішав.

— Голодний, мабуть? Плов умієш готувати?

— Умію.

— Тоді роздягайся. Зваримо чудовий плов.

Ми вдвох завзято стали до роботи. Коли зірвак[6] був готовий, полковник звелів мені принести кілька шматків добре підсмаженого м'яса, а сам дістав пляшку коньяку.

— Хочеш випити?

— Ні, я не п'ю… — Згадавши про ті дві склянки горілки, я зніяковів і додав: — А коньяку я взагалі не куштував і не збираюся.

— Правильно, і в рот не бери цієї отрути! Я теж ні грама