Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Я бачу, ваша палата стала суто міліцейською.

— Це ж чому? — знову вигукнув я.

— Аріф-ака, що лежав отут біля дверей, теж, виявляється, з міліції.

І Фаріда відкрила мені таємницю, над якою я сушив голову цілу ніч.

Косоокого хлопця звали Алімом. Це, виявляється, відомий рецидивіст, затятий шахрай. Він тричі сидів у в'язниці, а коли звільнявся, діставав собі нову трудову книжку й «чистеньким» починав роботу. Останнього разу йому пощастило влаштуватися завскладом на великому винзаводі, де він одразу ж зібрав зграю і почав збувати на сторону вино, горілку і спирт. Алім умів пролазити людям у душу, тому розшукав м'якосердного лікаря й переконав, що являється душевнохворим. Той вписав Аліму в лікарняну картку, що він страждає вже понад п'ять років. Коли вкрадена сума досягла чималої цифри, Алім з допомогою того ж лікаря ліг у психіатричку. Але міліція давно стежила за його штуками. Тому управління міліції «поселило» в одну палату разом з косооким свого співробітника Арифа Асамова. Йому треба було з'ясувати, чи справді косоокий Алім душевнохворий, з ким він спілкується, які в нього наміри. Ариф-ака Асамов і собі майже півроку вдавав божевільного, щоб досконало вивчити злочинця та його зв'язки. Маячня косоокого про золото була всього лиш дотепно вигаданою ширмою.

— Звідки ви про все це дізналися? — здивувався я.

— Фатіма Салахіддінівна розповіла, — пояснила вона, сторожко оглянувшись довкола. — Вона гадає, що й ви тут з якимось таким завданням.

— Ну-у… — сказав я непевно і знизав плечима.

— Розумію, розумію — це таємниця! Я просто дивом дивуюся, які це вольові люди — міліціонери! — вигукнула Фаріда. — Ариф-ака, наприклад, щоб ніхто не запідозрив, що він здорова й нормальна людина, півроку торочив, що він коняка, та не якась там, а чистокровний карабаїр. Півроку бігав по палатах і коридору навкарачки, іржав, брикався… Мені здається, ви теж сильна, вольова людина.

— Так, нелегко щодня вминати цілу каструлю пельменів! — вирішив я обернути все на жарт. Але відповіді почути мені не вдалося. До палати увійшла з вузликом у руці Фатіма Салахіддінівна.

— Товаришу Кузиєв, вам треба вдягтися і піти до кабінету головлікаря. — Вона подала мені вузлик і вийшла.

Я розгорнув шелестючий папір — о, диво! — новий костюм, нова модна сорочка, нові черевики, нова тюбетейка, нова майка, новенькі шкарпетки, — все, все нове!

— У чім річ, Хашиме-ака? — злякано спитала Фаріда.

— Ідіть теж перевдягайтеся, поїдемо в загс, — діловито наказав я.

— Ой, що ви! — зніяковіла дівчина й вибігла з палати.

Швиденько одягнувшись, я подався в кабінет головного лікаря. Це, напевно, приїхала моя люба матінка, або ж бабуся, або всі разом. Рідні мої! Тож недарма я бачив вас уві сні. Зараз я обніму вас, розцілую! Нічого не бачачи від радості, я влетів до кабінету й отетерів: переді мною стояв, усміхаючись, Салімджан-ака Атаджанов, мій начальник.

— Ага, ось і наш божевільний, — сказав він. — Іди-но, та обнімемось, О-о, молодця, молодця. А тепер привітайся з Суратом-ака. Впізнаєш його? Тож-бо. А він приїхав вибачитися перед тобою. Якби не він, то я, мабуть, і досі був би впевнений, що ти втік, боячись відповідальності…

У глибині кабінету виднілася довготелеса постать міліціонера, того самого, якому я завдячував поселенням у психлікарню і звільненням з неї. Він сидів поруч з головлікарем і ніяково усміхався. Я підійшов і міцно потис йому руку. Сурат-ака зітхнув полегшено й подав мені піалу чаю, що його налив головний лікар. Коли я спорожнив піалу, він раптом запитав:

— Ну що, поїхали?

Куди? — злякався я за звичкою, т- Завойовувати Європу! — засміявся Сурат-ака. І я замахав руками:

— Ні, не поїду!

— Чому?

— Досить з мене й того, що завоював психлікарню! — відповів я під загальний регіт.

Як бачите, справи мої пішли на лад. Мені завжди щастить: трапився ж отакий добрий конвоїр, як Сурат-ака!.. Здавши мене до лікарні, він не заспокоївся, три дні ятрив собі душу: «А що як цього хлопця справді пограбували бандити? А що як він справді працівник міліції?» І сьогодні вранці нарешті не витримав, зайшов до мого начальника й просто запитав, чи працює у нього такий-то.

— Працює, — відповів Атаджанов. — Тільки його добу ні на службі, ні в гуртожитку немає.

— А як він, теє… нічого був? — Сурат-ака покрутив пальцем біля скроні.

— Та ні, нормальний хлопець. А чому — був? Що сталося?

Дізнавшись, де я опинився, він негайно виїхав по мене.

… Коли ми доїхали до мосту через ріку, Сурат-ака попросив зупинити машину. Йому, виявляється, по сина йди в дитсадок.

— Товаришу Кузиєв, ще раз прошу пробачення! — сказав він, тиснучи мені руку.

— А я ще раз дякую вам, товаришу лейтенант! — відповів Салімджан-ака замість мене. — Ви хороша людина і справжній міліціонер!

Деякий час ми їхали мовчки.

Наша чорна «Волга» летіла вперед, легко випереджаючи інші машини.

— Це правда, що на тебе напали? — промовив нарешті Салімджан-ака.

— Правда, — відповів я, зітхнувши.

— І що ж ти, сказали «роздягайся» — взяв і роздягся?

— Ні, я бився…

— Це непогано. Справжній міліціонер не здається.

— Їх було п'ятеро. А то я показав би їм!

— П'ятеро? — перепитав полковник. — Жінки з ними часом не було?

— Та я ж і в засідку попав саме через цю жінку! Вона кричала «рятуйте», і я хотів допомогти їй.

— Виходить, за цей тиждень вони пограбували