Анатолій Георгійович Олексин - Сигнальники і горністи

— Всяко буває! — сказав він. — Через це всім не вірити?

Зараз, коли мені треба було повірити у Іванка Бєлова, я згадала цю розмову.

Але чому ж я раніше не надавала їй ніякого значення?

Щоб спрямувати енергію Іванка Бєлова у потрібне русло, я, пам'ятаю, в сьомому класі призначила його редактором стіннівки.

Для початку Іванко завів на її колонках анкету: «Що про нас думають наші вчителі?»

Я написала, що люблю їх усіх (усіх сорока трьох!), що тому буваю незадоволена ними, сувора і що бажаю їм усім щастя.

Наступна анкета називалась інакше: «Що ми думаємо про наших учителів?»

У цьому номері Іванко сперечався зі мною: «Не можна, я вважаю, любити всіх на світі людей. А ми — ті ж люди. Я б, наприклад, не зміг полюбити Семена Голубкіна!»

Так прямо і написав. Не побоявся Семена. А я раз у раз оглядалася на Голубкіна…

— Скільки років вашій онуці? — спитала сестра Маша.

— Шість з половиною.

— Восени повинна була піти до школи?

«Чому повинна була? Вона піде до школи… — казала я собі. — Іванко Бєлов урятує її! Зараз, коли я до кінця зрозуміла його… Коли до кінця повірила… Він не може її не врятувати!»

Круглий годинник показував сім хвилин на третю.

«Він пам'ятав тільки про себе. І про свої витівки…» — сказала я одного разу онуці.

Це була неправда. Він думав про інших набагато більше, ніж інші про нього.

Але для Іванка це не мало ніякого значення: здійснюючи свої «рятувальні експедиції», він ніколи ні за що не платив і нічого не бажав натомість.

Зараз він думав про мою онуку. І рятував її.

«Безумству хоробрих співаємо пісню!» — ніби жартуючи, цитував він. Але ніколи не учиняв безумств заради себе. Чому тільки в лікарні я це зрозуміла?

Невже неодмінно повинна трапитися трагедія, щоб ми зрозуміли, хто може нас від неї врятувати?

На виду у великої біди мені хотілося висповідатися перед собою і знайти спокуту.

Я пам'ятаю слова мудрого Монтеня, який сказав про свої очі: «Нема на світі іншої пари очей, які б стежили за мною так пильно».

Мої очі також були того дня дуже пильні… І незадоволені мною.

Коли виявилося, що Геннадій, мій колишній чоловік, став доктором наук, великим вченим, я вирішила, що він раніше приховував від мене свої здібності. Насправді ж це я приховувала його здібності і його характер від нього самого. Я хотіла, щоб компасом для Геннадія були лише мої погляди, мої переконання.

Але життєвий компас, вірний для одного, може збити з пуття іншого… Мені хотілося, щоб мій чоловік дивився на світ моїми очима і жив моїми покликаннями. З тими, хто любить, так поводитися небезпечно: вони можуть підкоритися — і назавжди загубити себе.

Інколи я так поводилася і з сином: вибирала йому друзів, розлучила з Іванком Бєловим… Він любив мене — і теж мені підкорявся. А потім, певно, намучившись зі мною, оженився на Клаві, яка завжди до нього «приєднувалась».

Щоб повірити в себе, людина часом потребує глибокої поваги… Коли син, ще школярем, возився з брудними черепками і в усякому мотлосі бачив ознаки «древньої культури», багато хто сміявся з нього. А Іванко Бєлов захоплювався.

Чому ж я їх все ж таки розлучила?

У Іванка був свій характер. Що не підкорявся… А я у ті роки, несвідомо, намагалася привести до спільного знаменника всі сорок три характери своїх учнів. 1 цим знаменником була я сама.

Про долі учнів мені хотілося знати все: хто батьки, в яких умовах живуть, як вчать уроки… Але виявилося, що пізнати характери набагато важче, ніж долі. І я звільняла себе від цього.

Я хотіла, щоб учні слухняно всьому у мене вчилися. Ваня ж сам міг, якщо не навчити, то, в усякому разі, провчити мене.

— Я зазирну в операційну, — сказала мені сестра Маша.

Вона знову вийняла дзеркальце, поправила зачіску і пішла. Потім повернулась і сказала:

— Нічого… Іван Сергійович усміхається. Все буде гаразд!

І почала наливати валер'янку. Я простягла руку. Але вона випила валер'янку сама. «Як же вона могла побачити, що він усміхається? — подумала я. — Як вона могла це побачити? Адже ж на обличчі хірурга пов'язка. Як же вона?.. Але ж там поруч із моєю онукою Іванко Бєлов! Отже, все і справді буде гаразд…. Я вірю. Якщо Іванко Бєлов…»

Раніше він раз у раз обрушував на мою голову надзвичайні пригоди. «Що буде, коли всі почнуть брати з нього приклад?» — з острахом думала я. Але наслідувати його ніхто не зміг би: для цього потрібен був його, Іванків, характер.

Мій сип, археолог, завжди запевняв, що вплив минулого на сьогодення і майбутнє колосальний.

«Із того, минулого, Іванка, який міг заради врятування Семена Голубкіна пройти по карнизу третього поверху, вийшов хірург, — думала я. — Адже ж хірурги також повинні допомагати всім, хто потребує цієї допомоги — незалежно від достоїнств і якостей: і Голубкіним, і моїй онуці».

Деякі з тих, хто знав мене в молодості, зустрівши згодом, казали:

— Обламало тебе життя… Обламало!

А насправді життя довело мені, що не можна пригнічувати людину. І що добро кожен повинен творити по-своєму. І що третій у п'ятому ряду не повинен бути схожим на п'ятого в третьому ряду… І що взагалі я, вчителька, повинна бачити не ряди, а людей, що стоять поруч або віддалік одне від одного. І що несхожість характерів навряд чи слід сприймати за несумісність…

Цей досвід, на жаль, коштував жертв, які я не повинна була приносити. Учитель, як і хірург,