Анатолій Георгійович Олексин - Сигнальники і горністи

— Ось днями він сказав: «Подивіться на моє обличчя — і вам стане ясно: весна прийшла!»

— Чи не можна у вас попросити ще… валер'янки?

— Я наллю… Але ви сядьте, будь ласка. Бо ходите, ходите по коридору…

Круглий годинник показував сім хвилин на третю.

З операційної вискочив той же молодий чоловік. Марлева пов'язка знову з'їхала на чорну бороду.

— Машо! Усю бригаду… Усю бригаду!! — гукнув він. І відразу ж зник.

— Яку бригаду? — спитала я.

Маша почала набирати номер.

— Яку бригаду?

Вона вдарила трубкою об телефон:

— Занято. Знайшли коли розмовляти!

— Яку бригаду?..

Вона заспішила вздовж коридора. На високих підборах їй було важко йти. Вона скинула туфлі і побігла просто так… у панчохах.

Потім із того боку, куди вона побігла, показалося троє чоловіків — усі в халатах і білих шапочках. Вони перегнали Машу і теж зникли за дверима операційної.

Маша зупинилася, підпила туфлі. Підійшла до свого столика. І тільки тоді їх взула.

— Яка бригада? — спитала я.

— Просто так… Не хвилюйтеся. Студенти-практиканти у нас. Операція рідкісна. Він хоче їм показати. Все буде нормально. Якщо там Іван Сергійович…

Вона вийняла дзеркальце.

— Я розумію. Якщо Іванко Бєлов…

Мені необхідно було весь час згадувати про нього щось хороше. В цьому були надії, спасіння. І я згадувала.

Одного разу, коли Володя й Іванко вчилися ще в шостому класі, мав бути «районний» диктант. Вирішили черговий раз перевірити, наскільки грамотні в нашому районі дванадцятирічні. Диктант був хитромудро важкий. А що абсолютно грамотних людей на світі не існує, то навіть я навряд чи написала б його без жодної помилки.

Що ж тоді казати про Семена Голубкіна! Він геть розгубився: двійка за той диктант загрожувала йому другорічництвом.

Тоді Іванко ще не проникнув у глухі таємниці голубкінської психології і дуже йому співчував. Коли Семен, плутаючись і напружуючись, блукав по лабіринтах знаменитих чотиривіршів, відомих усім із дитинства, Іванко страждав. Я бачила це… І якщо мені вдавалося не помічати його підказувань, я їх не помічала.

А після уроків у коридорі здоровило Голубкін притискав невисокого Іванка: той, виявляється, підказував недостатньо чітко і ясно: «Сам, либонь, ви-иучив! Сам усе-е знаєш!..»

За цим я також потайки спостерігала.

Після диктанту Семен бігав по коридору і випитував у своїх однокласників:

— Як пишеться «на протязі»? Разом чи окремо?

— Окремо, — відповідали йому.

— Одна помилочка є! — казав він. І загинав пальця. — А ти сам як написав? Правильно?

Якщо виявлялося, що правильно, Семен скімлив:

— Ну, зві-існо… Сам написа-ав!

Чужі успіхи його вбивали. Йому здавалося, що будь-які удачі приходять до людей ніби за його, Семенів, рахунок. Заздрість, в якій я завжди бачила джерело багатьох людських слабкостей і пороків, не полишала Семена у спокої.

— Та-ак… Ще одна помилочка! — вигукував він і нагинав ще одного пальця з таким виглядом, ніби всі навкруги були винні й у цій його помилці.

Володя ніколи не розкривав мені секрети приятелів, але ці сцени він демонстрував в особах. І мені здавалося, що я спостерігаю їх на власні очі.

Після «районного» диктанту у Семена не вистачило пальців на обох руках. Він налічив дванадцять помилок. Крім ком і тире…

На перерві до мене підійшов Іванко Бєлов:

— Що ж, Віро Матвіївно, Голубкіну тепер на другий рік залишатися?

— Не знаю. Ще не перевіряла.

У мене того дня було, пам'ятаю, всього два уроки.

Коли я сіла в учительській за зошити, виявилося, що шість робіт із стосу зникли. Серед них були диктанти Семена Голубкіна, Володі й Іванка.

На великій перерві ми з директором в порожньому класі почали пробиватися до голубкінської совісті. Шлях виявився непрохідним…

Саме тоді, у розпал нашої бесіди, у вікні з'явився Іванко Бєлов і сказав:

— Дозвольте увійти?

Ми заніміли. А Іванко оглянувся, зміряв відстань від третього поверху до тротуару і, обернувшись до нас, спокійно сказав:

— Я прийшов, щоб віддати себе в руки правосуддя!

Ні, я не вірила, що диктанти вийняв він. Навіть коли б це і спало йому на думку, він би ні за що не доторкнувся до зошита мого сина. Бо це був син учительки… А Семен саме тому й вийняв Володин диктант!

Але довести цього я не могла.

Директор тоді ще не лічив витівок Іванка Бєлова. Він погодився з моєю версією, підкресливши, проте, що лицарство також має знати межі… І що не варто перетворювати шкільний клас у кімнату слідчого.

Для очистки совісті я все ж сказала Іванкові:

— Не вірю, що ти здатен на таку зухвалість!

— А пройти по карнизу третього поверху — це не зухвалість?

Я зрозуміла, чому він з'явився у вікні: ми повинні були повірити, що він здатен на все!

Одразу ж після уроків я передиктувала диктант тим шістьом, чиї роботи зникли. Семен Голубкін одержав трійку, бо вже встиг виловити на перерві свої помилки. І перейшов до сьомого класу.

Він не перейнявся почуттям вдячності до Іванка Бєлова. Навпаки, саме з тих пір Семен його незлюбив. Він по пробачав благородства, як не пробачав грамотності тим, хто йому ж допомагав знаходити помилки. Іванко Бєлов це зрозумів…

Після того, як Семен знову насолив своєму спасителю, я ніби мимохідь сказала Іванкові:

— Ну, що… жодна добра справа не залишається безкарною?

Мені не хотілося, щоб він вважав мене наївною і думав, що я повірила його зізнанню, виголошеному з підвіконня.

Іванко знітився. Не тому,