Анатолій Георгійович Олексин - Сигнальники і горністи

халаті. Марлева пов'язка була спущена на чорну бороду. Він крикнув:

— Машо! Швидше… Швидше!

Вона скочила з місця і побігла. Довгі сережки стрибали по щоках.

«Його батька звали Сергієм! Звичайно… Сергієм! Я пам'ятаю…»

Маша вибігла з операційної. І, підскочивши до телефону, почала набирати якісь цифри.

— Що? Що там? — спитала я.

— Хай Ганна Іванівна прийде в операційну! — крикнула в трубку Маша. — Тільки зараз же!

— А Бєлов уже там? Бєлов… там? — запитувала я.

— Він там… Я вам наллю валер'янки.

— Скільки йому років?

— Я думаю, тридцять п'ять.

Вона подала мензурку.

— І живе недалеко? Так?

— Зовсім близько. Випийте…

— Ну, так… Через дорогу від моєї колишньої школи.

— Ходить додому обідати. Значить, ви його знаєте?

— Знаю…

У небезпечні і навіть безнадійні хвилини людина шукає надію. Доля онуки поєдналася раптом у моїй свідомості з образом Іванка Бєлова. У цьому союзі я хотіла побачити спасіння… І побачила.

«Яке щастя, що саме він…» — думала я, не розуміючи ще, чому я так думаю.

В кінці коридора з'явилася жінка. Повна, немолода. Вона бігла.

— Це Ганна Іванівна, — полегшено прошепотіла Maina. — Він просив її… Слава богу! — Вона вийняла дзеркальце. — На кого я схожа! — І попудрилася.

Круглий годинник показував сім хвилин на третю.

Іван… Іванко Бєлов… Чому мені тоді потрібен був само він? Котрого раніше я побоювалася, з котрим насильно розлучила Володю… Я тоді втекла в іншу школу, щоб врятуватися від Іванкової відчайдушності і відваги. Від тих його якостей, на які зараз була вся надія.

З висоти свого горя я раптом роздивилася Іванкові вчинки в істинному світлі. Я пам'ятала їх усі… І той його вчинок, про який по могла розказати онуці.

— Слухай-но! Чому в мене дні бабусі, а дідусь тільки один? — якось спитала вона.

— Другого не було… ніколи, — розгубившись, відповіла я.

Вона в задумі походила по кімнаті й знову звернулась до мене:

— Слухай-но! А звідки тоді взявся мій тато?

Насправді дідусь у неї був. Як у мене колись був чоловік, а у Володі батько. Його звали Геннадієм. Геною… За професією він був зоотехніком. Потім учився її педагогічному інституті, де ми з ним і познайомились.

Його професійні турботи я назвала «чотириногими захопленнями». Він жив ними з дитинства. Без кінця про них думав і говорив. Я не вимагала, щоб із двох своїх кохань він вибрав одне. Але всіляко підкреслювала велич і красу свого призначення в порівнянні з приземленістю і буденністю його справ.

З допомогою літератури, яка покликана звеличувати, її ніби постійно принижувала його. Хоч і несвідомо.

Вважати головою свого дому викладача зоології здавалось мені несолідним. І головою стала я.

Мені хотілося, щоб Геннадій займався в житті одним, а захоплювався чимось іншим. Він підкорився… І тоді погасло те головне, що осявало його. Мені стало нудно. Я тільки тоді зрозуміла, що світло все ж таки було, коли воно згасло.

Я ще не знала в ту пору, що на благородних фанатиках, чим би вони не займалися, тримається світ. І що позбавити таких людей фанатизму — все одно що хлюпнути водою на вогнище…

Коли Володі виповнилося півтора року, ми з Геннадієм розлучилися. Він поїхав за тридев'ять земель, на Далекий Схід. Я попросила його на прощання не нагадувати про себе, щоб не травмувати сина. Він і тут підкорився.

А через тринадцять років я дізналася, що, почавши працювати в звірорадгоспі, він став видатним вченим. «Чотириногі захоплення» міцно поставили його на обидві ноги: він став доктором наук, директором інституту.

«Яке для Геннадія щастя, що я пішла від нього!» — цією думкою я, мабуть, хотіла догодити своїй совісті, звільнитися від гризот.

Але позбавити Володю такого батька я не могла!

Дізнавшись якось, що Геннадій приїхав до Москви на наукову конференцію, я організувала його зустріч із сином.

Іванко Бєлов нечасто приходив до нас додому. Але тут, звичайно ж, вийшло так, що Іванко зайшов. І, як пишуть, «взяв участь в переговорах».

Я повернулася додому пізно, коли зустріч закінчилася. Геннадій і Іванко пішли.

Обличчя у Володі було розгублене і винувате. Мабуть, таке, яке буває у вірного, люблячого чоловіка, який побачив іншу гарну жінку і не зміг не визнати її високих достоїнств.

Виявилося, що Геннадій зрідка буває в Москві, що все життя його пов'язане з далеким краєм, який він полюбив. Але вони твердо домовилися, що Володя у дні зимових канікул злітає до батька. А потім і під час літніх.

Я схвалила цей план. Але Володя до батька не поїхав… Його відмовив Іванко Бєлов. Хоч вони не так вже й дружили, Іванко мав на мого сина магічний вплив. І в цьому я бачила велику небезпеку!

— Навіщо ж ти це зробив? — запитала я Іванка. — Батько на нього чекає…

— Занадто вже він розумний! — похмуро відповів Іванко.

— Так це ж добре.

— Як сказати… Хай сам приїздить. Якщо захоче…

Я вважала, що Іванко учинив злочин. Умовляла Володю… Він не заперечував. Але щоразу, коли починалися канікули, знаходилась причина, яка утримувала його біля мене.

«Занадто вже він розумний!» — сказав тоді Іванко.

Минуло понад двадцять років… І я несподівано зрозуміла, що він зробив це заради мене. Він не хотів, щоб и ділила сина з тим, хто міг підкорити його серце, а колись потім… І забрати від мене.

Принаймні він хотів, щоб зустрічі Володі з батьком відбувалися недалеко від мене і нашого дому.

— Скажіть… у нього на обличчі веснянки? — спитала я сестру Машу.