Іржі Берковець - Операція «Ліра»

розрізняються потім. Прийшло-знайоме вже — благодатне почуття звільнення. Тішилася ним: фраза за фразою спливала з-під її рук легко і впевнено, начебто вже давно вони були в такий, а не в інший — і саме найкращий спосіб підготовлені та вивчені. І все ж вона грала не так, як раніше! Коли пролунав останній акорд, здивовано подивилася на клавіатуру. Не вірила, що це вже кінець. Цілковите захоплення грою перейшло у екстаз, довго не могла отямитися. Не бачила, що вже давно вечір і в залі темрява.

І що там ззаду хтось плескає в долоні. Швидкі, гучні удари двох долонь. Вона встала і зійшла з просценіуму. Коли дійшла до останнього ряду, в залі вже нікого не було.

На вулиці набрала повні груди свіжого повітря: пройшов дощ, стало прохолодніше, але це дуже приємно, вдень так парило.

— Анежко!

Хіба це можливо? Зараз? Сьогодні? В Жофіні?

Кроки по асфальту.

— Анежко!

Зовсім близько. Повернулася зацікавлена, до кого звертаються. Чиясь рука ухопила її за плече і повернула до себе.

— Анеж…

— Що ви собі дозволя…

— Даруйте. Я думав, що ви Анежка.

Ті очі. Той голос.

— У вас… у вас таке ж рожеве плаття, як у Анежки. І такі ж… — подивився на її ноги.

— Пробачте, що я переплутав. Ви дуже схожі на неї. Тепер він дивиться їй просто у вічі. Це не він.

— Тільки — ще гарніша.

Вона не знає, що сказати. Цей хлопець — йому ледь-ледь двадцять — глумиться з неї.

— Не робіть мене посміховиськом, — вона не впізнає свого голосу.

— Ще гарніша, факт. І обличчям — і так.

Погляд на груди. Хам, зухвалий, невихований грубіян.

— У вас немає вільної хвилини?

Це вже перевершує все. І все ще тримає її за плече.

— Зараз же пустіть мене і не чіпляйтеся. Соромтеся.

— Чому мені соромитись?

— Ви йдете на побачення з Анежкою і питаєте, чи маю я вільний час.

— Хто вам сказав, що я іду на побачення з Анежкою? Ми розійшлися.

Вона повернулася і пішла.

Він наздогнав її.

— Зачекайте — не втікайте. Не сердьтеся, я не хотів вас образити…

Як він це сказав?

— Просто ви мені дуже подобаєтесь. Хіба в цьому є щось погане?

Той голос…

Вона глянула на нього збоку, помітила тонкий профіль і застигла.

Напроти висить ліхтар. Під ним автоматичні ваги з дзеркалом, звідки на неї дивиться свіже дівоче обличчя з розкішною короною рудого волосся.

Вона проковтнула слину. Обличчя в дзеркалі зробило те ж саме.

Ноги під нею підгиналися, але вона скочила на ваги.

— Це неможливо. Це безумство. Це…

— Що з вами? Ви хочете зважитись?

Вона допитливо подивилась на нього, обняла рукою за шию, пригорнула до себе.

Він погано зрозумів її.

— Та ні — схаменіться. Що ви бачите?

— Як це — що бачу?

— Тут. В дзеркалі.

— Що ж я маю бачити? Вас. Що з вами? Ви якась бліда.

— А себе? Себе також бачите? Це ви?

— Що з вами сталося? Чому це я не маю бути собою? Вам погано?

— Відійдіть.

Стукнула сумкою по дзеркалу. Потім ухопила його за руку і побігла.

— Стривайте, куди ви женетесь? Що трапилося?

— Заберіть мене звідси.

— Це тому, що ви розбили оте скельце? Не бійтеся. Ніхто нічого не бачив. Я вас не викажу.

— Я хочу геть звідси. Візьміть мене кудись, де нікого немає.

— Так. Одну хвилинку. Ми мусимо повернути назад. За рогом у мене стоїть моторолер.

Він хвацько підкотив до тротуару.

— Поїхали.

Вона очманіло роздивлялась навколо.

Всю дорогу, витріщивши очі, дивилася в його спину. Взагалі не знала, куди він її везе, як довго це тривало і де вони зараз.

— Де це ми?

Вулиця іде під гору, бруківка з незчисленними вибоїнами, майже вся заросла травою. Ліворуч дощаний паркан, звалище сміття і сходи, що губилися десь у темряві. Праворуч занедбаний живопліт, за ним плакучі верби. Віти нависають над живоплотом. Єдиний ліхтар тьмяно горить на пошарпаному бетонному стовпі.

— Ходімо.

Узяв її за руку. Повів трохи під гору, потім завернув направо до живоплоту, розсунув кущі, відхилив кілки і трохи підняв колючий дріт.

— Лізьте.

Вона вагалась.

— Лізьте, не бійтеся.

— Де це ми?

— Побачите. Лізьте.

Протиснулася крізь огорожу. Її огорнула тепла пахуча темрява. Знову взяв її за руку.

— Ходімо.

— Куди ви мене ведете?

— Адже ви хотіли кудись, де нікого немає.

Вони пробирались крізь сплетіння гілок, листя та паростків. Їхні ноги чіплялися за якісь високі стеблини. Нарешті стало трошки вільніше.

— Ось. Це тут.

Вони стояли на широкій галявині, під ними блищала гладінь ставка, на березі якого між деревами і кущами мальовниче здіймалися залишки дерев’яної альтанки.

— Що з вами діється?

Вона збуджено дихала. Стисла його руку. Потім кинулася бігти. Так. Тут вона сиділа. Ось клаптик паперового ліхтарика. А ось… Листяна стіна заворушилась і розсунулась. Він стояв там. І дивився на неї.

— Вам подобається?

Її губи заворушились беззвучно. Коли нарешті з них злетіли слова, вони прозвучали глухо і ледь чутно.

— Ви ходите сюди часто?

— Не дуже. Іноді.