Іржі Берковець - Операція «Ліра»

пів на одинадцяту. Іншим разом вона одразу б підхопилася з ліжка, дорікаючи собі, що проспала. Сьогодні вона сіла, обняла коліна руками і задивилася на будівлю навпроти. Облуплена штукатурка, забитий дошками вхід… звісно, ця халупа ось-ось мала завалитися ще тоді, коли вона сюди переїхала. Як же сталося, що… Перед очима, як на кіноекрані, блискавично промайнули кадри подій вчорашньої — власне, сьогоднішньої ночі Вона рвучко підвелася і одразу ж знову впала на отоманку. Звичайно, це їй примарилося. Адже цю програмку вона сама принесла і поклала на підвіконня, звідки вона могла впасти на підлогу — а втім, вона там ще й досі лежить. Звісно, це був лише сон. Надзвичайний такий, такий… гофманівський.

Де і коли він, власне, почався? На концерті?

Простягнула руку за сумочкою, відкрила і висипала її вміст на ковдру. Запальничка, носовичок, сигарети ключі — ось: чорно-золота кулькова авторучка. Значить, це був не сон. А потім? Подивилась на фортепіано. На пюпітрі розгорнуті ноти. «Карнавал» Шумана. Отже, і це було.

Підвелася з постелі, освіжилася у ванній холодною водою. Любе дзеркальце, скажи… Люстерко показало свіже, молоде обличчя під скуйовдженими рудуватими кучерями. Жодних тіней під очима, зморшки зовсім непомітні.. «Це, напевно, не я. З подивом видихнула вона. — Ось що робиться, коли людина добре виспиться. Ще один доказ, що все це мені лише примарилося».

Вона одяглася і зачесалася. Впіймала себе на тому, що насвистує; цього вже давно не бувало. Нахилилася, побачила черевички, в яких була вчора: підбори в глині, між ремінцями стирчала стеблина трави.

Рубінова краплина, що зісковзнула з шийки пляшки. «Тисячу разів прошу пробачення»…

Наступної миті вона вже оглядала білу сукню. На ній були свіжі червоні плями.

Вона взула босоніжки, збігла по сходинках, обігнула будинок, поспішаючи до віддаленого кутка саду, де густі кущі жимолості затуляли паркан сусідньої садиби. Вузька хвіртка була зачинена, а з іншого боку в завісі стирчав кілок. Від воріт по високій траві тягнувся широкий слід. Вів до будинку, потім завертав праворуч і зникав між туями, що загороджували від неї середину саду.

Вона повільно повернулася назад. У дверях зустріла сусідку, говірку срібноволосу пані, колишню вчительку.

(Дівонько, це вам дуже пасує…)

— Дівонько, це вам дуже пасує!

(У вас миле платтячко…)

— У вас миле платтячко…

(Я ще на вас його не бачила…)

— Я ще на вас його не бачила.

(Ви виглядаєте стомленою, вам не треба було б…)

— Ви чудово виглядаєте, начебто ви вся розквітла… (То вона теж це помітила?!)

— … це, напевно, вам концерт приніс успіх! Вітаю.

(Дякую. Де там концерт).

— Але ви, сердешна, не виспалися сьогодні, чи не так?

(Чому? Навіть навпаки.)

— Ви також це чули? Ви повинні були чути. Вони тинялися під самісінькими вашими вікнами, ці хулігани. Ви нічого не знаєте? Вони бешкетували тут учора вночі майже до ранку. Тут недалеко, коло старої Давидової вілли. Ледве не запалили її. Потім унизу біля ставка. Гомоніли, бренькали на гітарі, горлали ті свої вульгарні пісеньки — хтозна-що робили. Ціла компанія: і хлопці, і дівчата. Карел бачив їх. Одягнені за модою минулого століття, мовляв, це останній крик моди. Бозна-де вони цього набралися, нічого пристойного немає в нашої сучасної молоді — і гадаєте, що хтось нагримає на них, присоромить? Карел не наважився, кажуть, нещодавно вони побили нічного сторожа, який насварився на них, а міліціонера не дочекаєтесь…

Вона вже майже не слухала базікання сусідки. Під маскою ввічливої співчутливої уваги гарячково мигтіли картини, з надзвичайною яскравістю відтворювані пам’яттю в стривоженому, заплутаному вирі думок.

Нарешті вона знову сама в кімнаті.

Фіранка надималася, подих вітру овівав її слабким запахом жасмину.

Цвірінькали горобці, десь грало радіо.

«Ні. Я не повинна про це думати. Не тепер. Треба про щось інше. Що я повинна робити сьогодні ввечері?

Ага. Жофін. Вернісаж. Настрої, враження і спогади.

Кому це, власне, спало на думку? і хто знає, що я це граю?

Хто взагалі сьогодні грає Фібіха?

А що я маю грати?

Що завгодно. Що самі виберете. Тільки не поему.

Добре, але «Настрої» неодмінно. Портрети обох головних осіб цього любовного щоденника композитора — Анежки Шульц та Зденека Фібіха.

По-перше. Він — енергійне Quasi presto е соn fuoco[4] в e-moll, потім Вона — який з численних її образів вибрати? Просте дівоче Andante espressivo чи жартівливе Росо allegro? Ні, безумовно, те Lento в B-dur на три восьмих, з якого випливає стільки наступних мелодійних характеристик… Тут є музично змальована Анежчина голова, очі, руки, вуста, ноги, груди (це пастельне звучання відтворює гармонійний рух її стегон), Анежка в білій, чорній, фіолетовій сукнях… Що буде ще? Напевно, щось з «Новели» — зустріч Анежки і Зденека в Карлових Варах— і наприкінці це маршове юбільозо…

Наче в «Карнавалі». Цікаво — Шуман і Фібіх, власне, мають багато спільних рис… не лише закоханість у невеликі ліричні фортепіанні фрази. Звичайно, адже ж колись я читала працю, в якій порівнювались обидва композитори. В ній говорилося про «особливу схожість їхнього художнього обличчя» і про «внутрішню спорідненість двох однаково глибоких душ» — Фібіха взагалі називали «чеським Шуманом»…

Господи, вже скоро перша.

Обід, потім вона дає урок, а надвечір — Жофін».

Вона відкинула кришку рояля. Це був Бехштейн, вже старий, але зберігся добре. Сіла, взяла кілька акордів і зіграла гаму. Трошки жорсткуватий. Прекрасно звучить.

«… грайте Шумана, він вам дається…»

Фібіч. Чеський Шуман.

І почала грати, з першого ж звука відчула, як тривога і збентеження покидають її. Перестала думати про механіку пальців, викинула з голови небезпечні «перехрещування» — місця, які при першому і другому програванні збігаються на початку, але