Іржі Берковець - Операція «Ліра»

— Ви були… були тут вчора?

— Що було вчора? Четвер? Не був. А що?

— Та ні. Це я так.

Вона сіла на кам’яну лаву.

— Ви дасте мені сигарету?

Він хвилинку дивився на неї.

— Будь ласка.

— Дякую. Чому ви не сідаєте?

— Я б…

— Сідайте сюди. Припалите мені?

— Звичайно. Пробачте… Чому ви так дивитесь?

Вона оповила його шию рукою, пригорнула до себе і притисла його голову до своєї.

— Місяць сходить по щаблях зірок… Це Шекспір?

— Що сходить?

«Вона сказала це вголос?»

Погладив її груди.

— В тебе…

Затулила йому вуста долонею. Він поцілував її в долоню.

Вся затремтіла.

— Тобі холодно?

— Ні. Ти думаєш, що в мене немає дерзання молодості?

— Чому?

Вона встала, розбіглася скочила в озеро. Довго пливла назустріч місяцю, що купався у воді.

Коли повернулася, він стояв на березі вже одягнений.

— Так ти молодчага, факт. Послухай, в тебе немає двадцятип’ятикронної монети?

— Навіщо?

— Хочу подзвонити. Тут внизу є будка.

Видерлася на берег (дивиться і не допоможе), трусилася, наче щеня, і почала порпатися у сумочці.

Схилившись, він водив рукою за кам’яною лавою.

— Ти щось шукаєш?

— Кулькову авторучку. Певно, випала в мене з кишені.

Пальці гарячково стисли вузький предмет. Вона підійшла до лави. Схилилася. Хвилинку почекала. Потім простягнула йому.

— Ця?

Побіжно глянув на неї і сунув у кишеню.

— Дякую. Ну а двадцятип’ятикронник?

Вона простягла руку, весь час відвертаючи обличчя.

— Ти вся тремтиш. Натягни щось на себе.

— То ти мусиш… саме зараз?

— Я мушу вибачитись, що не прийшов.

— Куди?

— Та ж на побачення з Анежкою.

Вона відступила крок. Ледве стрималася.

— Але ж ти сказав, що ви розійшлися…

— То лише так, через тебе. Інакше ти б зі мною не пішла. Чи не так?

Тремтячими руками вона почала збирати свої речі.

— Поки ти одягнешся, я повернусь. Одвезу тебе, куди схочеш.

— Ну привіт, Годайва[5].

І з самої гущавини ще:

— Ми, власне, не познайомилися. Коли я повернуся, скажеш, як тебе звуть. Мене — Зденек.

Мабуть, ноги спроможуться донести її до води, лише кілька кроків.

Ще чотири. Ще три. Ще два. Ще один. Впала навколішки. Набрала в долоні розплавлене місячне світло і занурила в нього мокре обличчя. Стікаюча вода вкрила гладінь брижами. Ось на неї падають лише дрібні прозорі краплини.

Звук падаючих краплин вже давно вщух, коли вона повільно опустила руки. Очі були ще закриті. Коли вони розплющилися, вона побачила в облямованому ряскою дзеркалі води втомлене обличчя сорокап’ятирічної жінки.

Телефон дзвонив настирливо. Вона витерла обличчя і вийшла з ванної. Фіранка надималася, подих вітру овівав її слабким запахом жасмину, цвірінькали горобці, десь грало радіо.

— Слухаю. Хто? Не може бути. Це справді ти? Як довго ми не бачились? З того часу, як закінчили консерваторію. Ой, це ж ціла вічність. Я знаю, що тебе тут не було, адже я тоді одержала кілька листівок. А потім ти наче крізь землю провалився. Коли ти повернувся? П’ять років тому? І ти не міг озватися раніше. Ага! Сьогодні… звичайно, можу. Це дрібниці. Ну, зрозуміло, зроблю. — Взагалі ні. Дуже рада. Зустрінемося прямо в Рудольфіні? Добре, у чверть. Так, охоче. До побачення.

Карел. Після стількох років. Якесь особливе почуття. Начебто хтось подав мені улюблену книгу, якої я не читала вже чверть століття. Ні, це не те порівняння.

Книга не змінюється. Навіть коли я буду читати і оцінювати її інакше, ніж тоді, що цілком природно, навіть якщо вона справить на мене інше враження, сама вона залишиться такою ж. В той час, як він уже, напевно, інший, так само як і я вже не та навіжена дівчина, яка мріяла про концертні гастролі по всьому світу. Де я була? На курорті в Болгарії, Румунії і в Угорщині. А він справді об’їхав цілий світ. Правда, не як музикант, але ж він ніколи серйозно і не думав про шлях віртуоза, хоча і мав для цього набагато кращі передумови, ніж я. Тоді, звичайно, все це здавалося зовсім іншим. Чи впізнає він мене? А я впізнаю його? Голос у нього трохи грубіший і глибший, але, можливо, це мені лише здалося. Як він виглядає?

Виглядав чудово. Анітрохи не змінився. Лише риси обличчя стали різкішими; навколо очей, що трохи посумнішали, — віяла зморшок і зовсім біле волосся. В перші хвилини побачення вони почували трохи розгубленими. Обоє якийсь час розглядали одне одного, кожен з них, мабуть, намагався здогадатися, яке враження справляє. Але це тривало лише одну мить. Вистачило кількох слів, щоб повернулась атмосфера взаємного порозуміння, яка з’єднувала їх колись. Під час антракту вони глибоко занурилися в минуле, один спогад тягнув за собою другий.

По дорозі з Будинку митців до Золотої Груші вони все ще перебирали консерваторські роки. Він уже знав, що вона присвятила себе лише педагогічній діяльності і перестала виступати на сцені: останній концерт відбувся у червні минулого року. Його це дуже вразило, він не хотів цьому вірити і запитав про причини.

Вона ухилилась од відповіді, згадавши про спільну подорож до Німеччини.

— Як би це я міг забути, що ти в Потсдамі грала «Сновидіння» на тому роялі, на якому в перервах між урядовими переговорами після другої світової війни грав американський президент… © http://kompas.co.ua