Галина Василівна Москалець - Гірчичне зерно

— На роботу хоче йти. У Львові.

— Десь бануєте за ним?

— Що маю діяти? Він не мусить сидіти коло мене.

— Львів не так далеко. Олю, а Оксана Баранська щосуботи приїжджає?

— Не знаю, — сказала дівчинка. — Ті, що у Львові вчаться, приїжджають.

— Ваш теж буде приїжджати. Не так уже й далеко.

— Дев’яносто три кілометри, — вставила дівчинка. — Ми по карті дивились.

— Недалеко, — згодився Басараб. — Але нащо йому так часто їздити? На це і грошей, і часу треба.

— Правду кажете. Бідні ті діточки, що у Львові вчаться… Оно і в Д., і в С. технікуми всякі, училища, а вони до Львова.

— Я теж буду у Львові вчитись.

— Як тато й мама позволять…

Дівчинка хотіла огризнутись, але стрималась.

— А ти, Олю, уже в якому класі?

— Шостий кінчаю.

— То тебе вчить Іван Михайлович?

— Так.

— А тобі подобається історія?

— Ні, там років багато вчити заставляють.

— А хочеш до Львова! — дорікнула баба.

— Там історії не треба.

— Де це?

— У торговельному училищі.

— Ти й рахувати не вмієш.

— Ви все, бабо, на мене наговорюєте! — почервоніла Оля і втекла з хати.

— Навіщо ви так…

— А що я таке сказала? Якби гніватись на кожне слово… Я ще не те вислухала від своєї баби і мачухи!

— Ви не подумайте, що я вас вчу, але дитину найбільше ранять рідні. Вона їм прощає, але захисту буде шукати в чужих.

— Ви мудрий чоловік, пане Басараб, але я вчу онуку так, як мене вчили. Ще з тої науки на зле нікому не вийшло. Прийде Олька — буде знову, як котик, лащитися…

Басараб став прощатись.

— Піду ляжу, бо щось мене морозить.

— Почекали би на пироги…

— Дякую, не хочу їсти.

Михайло Басараб вертався до хати, і щось гнітило його. Чи низьке дощове небо, чи сусідчина неласкава розмова, чи страх зайти в хату, з якої ще не вивітрився запах синових цигарок.

…Запах міста лише в першу мить змусив його радісно здригнутись. Так багато людей він не бачив уже давно; їхня поквапливість і суєта насторожувала. Він не сів у трамвай, а пішов попри колію, і з добрий десяток трамваїв прогуркотів повз нього, доки він дійшов до першої зупинки, навпроти якої стояв моторошний костьол, ніби зроблений з заліза, хоч то була, звісно, лише ілюзія. Міг би сісти в будь-який поїзд, лягти на третій поличці або й на другій, якщо пощастить, і ще трохи віддалитись від незручного притулку, наданому йому старим батьком. Але він блукав по місті, яке так любив його тато і багато інших людей.

Між двох левів, залишків воріт до пишного палацу, стояла дівчина і не боялася звірів з вищиреними зубами. Надто молода дівчина, надто пещена, щоб звернути увагу на лисого старого парубка.

Він зайшов пообідати і несподівано для себе з’їв усе з жадібністю. А потім блукав, не знаючи міста. Тільки й того, що бачив будинки шістнадцятого століття і криницю біля колишнього монастиря, повну сміття; тільки й того, що зустрічались леви, які то спали, то шкірились; тільки й того, що всюди сновигали люди і пси. Він пив пиво, несмачну каву, яка зовсім не пахла кавою, оминаючи крамниці, бо все у нього було в рюкзаку: білизна, светр, складений ніж, голка з котушкою коричневих ниток; від дощу ховався у під’їзди. Вдруге йому захотілось їсти увечері. Він ледве витримав довгу чергу з підносами, набравши стільки, що втомлена касирка здивовано підняла на нього почервонілі очі — і знову ж з’їв усе з жадібністю. У парку, де він сів покурити, його знудило. На обличчя людей, котрі це бачили, він навіть не глянув. В роті пекло, і з очей текли сльози.

У присадкуватому костьолі з безліччю стін він слухав вечірню службу, притулившись до колони, недалеко від входу. Люди ревно молились. Його здивувало, що їх було так багато. Вклякали на кам’яній підлозі. Ікон він не бачив, самі скульптури. Богом була музика, а він та інші випадкові люди стояли за колонами, розмальованими квітами, і шансів наблизитись до бога ніхто не мав. Боже, подумав він, як це дивно, коли люди стоять на колінах перед невидимим. Але ж бог може бути за їх спиною, у найтемнішому закутку. ‘

Він теж вклякнув поруч з мізерною істотою в дешевих заштопаних панчохах і вицвілій хустці, склав, як вона, руки. У нього було відчуття, що хтось може на них наступити. Повторив рух сусідки, що хрестилась, і раптом побачив себе збоку, збоку й згори чиїмись хворими божевільними очима, які вибрали саме його. з цілого схиленого у молитві натовпу. Щось тиснуло йому на плечі; чужа сила чи самоприниження змушували стояти на колінах, хоч він не вірив ні в бога, ні в справедливість, ні в царство небесне, дароване за щирі молитви.

Та дорога, якою він ішов, а потім їхав, вела до заходу сонця, і воно раз по раз виринало з-за будинків, сліплячи очі. Але його дорога кінчалась раніше. Трамвай мчав догори, аж ніби летів. Це було так гарно, що він посміхнувся. Трамвай спинився коло лісу, але то ще не була околиця міста. Попереду виднілись нові будинки і ті, які ще будувались. Цілоденне блукання по місту втомило його. Власне, він ходив не так