Галина Василівна Москалець - Гірчичне зерно

багато, та й подовгу сидів на лавочках, дивлячись на людей і голубів. Десь далеко у древній, струхлявілій хаті сидів його старий батько. Він вжахнувся від згадки, що зовсім недавно стояв якогось біса на колінах в костьолі,— яке ж то було лицемірство, саме тепер, коли варто зробити бодай одну добру річ для самозаспокоєння, наприклад, відіслати назад батькові гроші. Спитався у якоїсь жіночки, де тут пошта, і пішов угору, до нових будинків. Працював лише телеграф.

«Їду далі. Чекайте листа. Цілую. Григорій». На якусь мить він справді повірив, що його дорога не скінчилася, що йому доведеться ще зустріти людей, схожих на батька: добрих, спокійних, нещасних. Він перейшов вулицю, за якою знову був ліс. Вклався під кущем шипшини на засміченій папірцями і недопалками галявині. Чомусь подумав, що вночі тут займаються розпустою ті, що виходять з ресторану. Цибаті дівулі з товстими задницями і фарбованими нігтями на ногах — він ненавидів їх, хоч ніколи не мав з такими справи. Але знав, що вони продажні. Чоловіки не менш продажні, правда, вони продають не себе, а когось: друга, кохану, колишнього начальника. За якусь дрібницю. Ні, світ не зведеш до одного символу: ярмарок, театр чи книга, як вважає батько.

Лягти і заплющити очі, хай хтось тихенько гладить по голові: мати, дружина, пелюстка шипшини, а тоді знову в світ пияцтва, розпусти, бездомності. Все ти знаєш про мене, тату, але не здогадуєшся, що я безхребетний. Ти не породив мене такого: хребет сточила зневіра. Я повернувся, я міг жити ілюзією потрібності, міг цеглинку за цеглинкою зносити до вавілонської башти, яка зветься домом і яка ніколи не буде завершена. Але ми обоє не знайшли свого дому.

Що може бути моторошніше, ніж недобудований будинок вночі? Здається, у ньому витають невсипущі тіні тих, котрі терпляче і довго чекали своєї квартири і уві сні бачать, як вони розставляють меблі. Вони ладні прогнати навіть бездомного кота, що примостився в куточку майбутнього клозета.

Будинок не мав даху, а небо — зір, бо йшов дощ. Але коли він кинувся згори, перед очима як на долоні виникли залиті сонцем поля, ліси, блискуча річка, вздовж якої тягнулось село. То був останній і найбільший спалах болю, відчути який можна лише раз і тоді — згоріти.

7

Михайло Басараб ослаб настільки, що не міг спромогтися навіть зігріти собі чаю. Старому чоловіку багато не треба, щоб підживитися. Середина в нього ніби стискається, в’яне і сохне, нестравна суха їжа йому — справжня отрута. Хотілось лягти, натягнувши на себе обидві коци, бо чогось було зимно. Літо, а такий холод. Нічого, треба поспати, і все пройде. Басараб роздягнувся, ліг у спідній теплій білизні в ліжко, вкрився і полегшено зітхнув, що вже не доведеться робити ніякого руху. Дощ голосно падав у ровець, викопаний під дахом, — і чому б йому не падати довго-довго, поки він спатиме, поки земля не насититься водою, як губка, щоб з неї легше було пити житу й вівсу, чия сила й краса над землею? Але проглянуло сонце, сліпуче вдарило крізь продимлену фіранку; кликало вставати, бо вдень сплять лише діти і хворі, інша річ — відпочити після праці. А Басараб тільки провів сина до Львова, і то вся була його робота. Ех, якби Гриць хоч трохи знав урізьких людей, то, може б, стрів у Львові когось із них — все ж не чувся би таким одиноким, неприкаяним у чужому місті… Самотність викликає у багатьох людей глум, насмішку, змушує сахатись, як від скаженого пса, хоч кожен знає, що це не божевілля, не хвороба, а самотність. Безсилі старечі сльози виступили з-під повік, і руки засовались по грудях, по ковдрі, ніби шукали, за що вчепитися. Поволі він заспокоювався. Знав чого.

Смерть стояла за вікном, затуливши драною хламидою сонце, щоб не сліпило очі,— і йому справді стало легше, хоч на цей раз вона не думала його брати, і він заснув, а перлина в його руці стала гарячою.

Мав тяжкий сон: у гарячці його голова звисла з ліжка. Басараб ніби лежав над прірвою, і, хоч йому було вигідно, зісподу тягнуло холодом і смертельним страхом: як не сам, то рано чи пізно чіпкі руки зіпхнуть його у прірву. Він довго мордувався, перш ніж прокинувся. По жовтому восковому світлі з вікна зрозумів, що сонце заходить. Знав, що спати, коли заходить сонце, не можна, бо буде боліти голова. Подібний сон снився йому часто, і зразу ж перед ним виникла інша порожнеча — поїхав син. Може, назовсім, бо старому таки час вмирати. Годі вже бути тій прірві між його душею, прикутою до ліжка і випадкових людей, та духом, який має інші потреби. Немічний дід, котрий дбає про курчат і не може допомогти рідному синові. Боже, Грицько десь мучиться, що лишив старого напризволяще, а це ж він лишив сина, вигнав його! Різкий неслухняний Грицько весь цей місяць годив йому, стримувався, ні на хвильку не спускаючи з душі тяженний тягар. Але що сталося з синовими словами, де вони? Старий роззирнувся по хаті і застогнав: така то була пустка. І сам він був порожній, тільки боліли груди і від найменшого руху паморочилося в голові. Грицько забрав слова з собою, лишив йому найцінніше— золото мовчання, лишив ті слова, яких Михайло Басараб навчився ще дитиною, але їх було так мало, що вони вміщалися в дитячій долоньці.

…Зневірене худе лице, ніс, ніби дзьоб у пташка, кашель, що стрясає всім тілом. Уявляєш, яким би був, хоч вже ніколи не буде, оцей кандидат на смерть, якби вилікувався від сухот: гладенька шкіра, виразні сині очі, випростана постать — юнак, котрий вірить, що саме йому вдасться змінити цей світ, не йдучи на жодні компроміси.

Квітуча гілка, зламана вітром, яка випрошує в дощу ще один день і живе коштом небесної вологи, а не власних соків. Ніхто не любив і не розумів Леся Козловського так, як він, а скільки пройшло вже літ