Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

заходився зубрити, починаючи із знаменитих слів Івана Никифоровича: «Поцілуйтеся зі своєю свинею, а коли не хочете, так з чортом!»

— О! Вас лишень зачепи! — зубрив я далі. — Побачите: нашпигують вам на тому світі язика гарячими голками за такі богопротивні слова. Після розмови з вами треба і лице і руки вмити і самому окуритися.

— Дозвольте, Іване Івановичу: рушниця річ благородна, найцікавіша забавка, до того ж і прикраса в кімнаті приємна…

— Ви, Іване Никифоровичу, розносилися так зі своєю рушницею, як дурень з писаною торбою, — сказав Іван Іванович досадливо, бо таки починав уже сердитися.

— А ви, Іване Івановичу, справжній гусак… — і так далі.

Завжди я просто до сліз реготав, читаючи все це. А зараз я радів лише з того, що в уривкові було багато ненаголошених голосних. «Здорово писав Гоголь! — думав я. — Скільки ненаголошених наставив! Просто в кожному реченні. Ох і прітиме завтра Сашко!»

Я ще повторив уривок разів зо три уголос, потім разів зо три переписав його, потім почав декламувати. Одне слово, до вечора мені здавалося, що Гоголь писав зовсім не так уже й весело і що нічого нуднішого від повісті про Івана Івановича й Івана Никифоровича на світі не існує.

Лежачи в постелі, я ще раз повторив уривок про себе. А потім пригадав всілякі мудрі вирази, які часто вживали наші вчителі. Такі ось, наприклад: «Учися мислити самостійно!», «Якщо хочеш щось сказати — піднеси руку», «Не будемо гаяти часу — адже його не повернеш», «Не дивися в стелю, там нічого не написано!» і таке інше, і таке інше. А вночі мені приснилося, що нестриманий на язик Іван Никифорович обізвав Івана Івановича «ненаголошеною голосною» і що саме з цього почалася знаменита сварка.

Вранці, тільки-но замовкла дідусева палиця, почався перший урок. Сашко увійшов до кімнати, тримаючи в руках товстий зошит у червоній клейончатій обкладинці. «Невже весь списати збирається?» — з жахом подумав я. В очах у Сашка було щось нове, незнайоме досі мені: шанобливе й трохи сором'язливе. І це у нього! У капітана Сашка!.. Ще б пак, адже я тепер був для нього не просто Шурко, а вчитель. Як пишуть у газетах — «наставник і старший друг».

Усі ці думки настроїли мене на суворий лад.

— Не будемо гаяти часу — адже його не повернеш, — сказав я.

Сашко покірно усівся за стіл, розгорнув зошита і дивився на мене, чекаючи нових розпоряджень.

— Почнемо з ненаголошених голосних, — проказав я і закрокував по кімнаті, подумки уявляючи собі, що крокую між рядами парт. — Голосні вимовляються чітко і ясно лише тоді, коли вони стоять під наголосом, — пояснював я. — В ненаголошеному стані вони звучать ослаблено, невиразно. Щоб правильно написати ненаголошену голосну в корені, потрібно змінити слово чи підібрати друге слово того ж кореня так, щоб ця голосна опинилася під наголосом…

— Ось, наприклад: вода — води, важкий — важко, посивіти — сивенький… — глузливо продовжив мої пояснення Сашко. — Так, еге ж? Просто за підручником шпариш.

Ні, він не дуже-то ніяковів переді мною! В першу мить я, увійшовши в роль учителя, мало не сказав: «Хочеш щось запитати — піднеси руку!» Але вчасно стримався: мабуть, Сашко підніс би руку й ляснув мене по потилиці, щоб одразу збити з мене всю педагогічну пиху.

— Значить, треба слово змінити? — знову глузливо запитав Сашко. — Ось зміни, будь ласка, слово «інженер». Ну? Зміни.

Я почав гарячково метикувати, але слово «інженер» ніяк не змінювалося.

— Це виняток, — сказав я. — Треба просто запам'ятати це слово — та й годі.

— Тоді зміни слово «директор», щоб ненаголошена стала наголошеною.

Я знову і так і сяк покрутив подумки слово, запропоноване Сашком. Нічого не виходило.

— Це теж виняток, — пояснив я. — І не перебивай, будь ласка!

— А ти не забивай мені голову всілякими правилами! Я їх без тебе знаю, а пишу все одно з помилками. Адже на кожне правило дві тисячі винятків. Давай краще диктанти писати.

Що я мав робити?

— Гаразд, візьмемо перший-ліпший уривок з Гоголя, — погодився я і розкрив «першу-ліпшу» сторінку, закладену промокашкою — вже не чистою, а з пунктирними слідами букв і розпливчастими обрисами ляпок.

Я почав виразно диктувати:

«— Поцілуйтеся із своєю свинею…»

— Сам ти поцілуйся зі своєю свинею, якщо так диктувати збираєшся! — розізлився раптом Сашко.

— Так з учителями не розмовляють! — у свою чергу обурився я.

— А чого ж ти кожну ненаголошену, як наголошену вимовляєш? Просто натискуєш на неї з усіх сил. Сам казав, що ненаголошені звучать ослаблено, невиразно… Мені твої підказки не потрібні!

Я й справді промовляв кожне слово мало не по складах і дуже ясно вимовляв ненаголошені голосні.

Адже мені завжди хотілося, щоб саме так диктували вчителі.

— Ти по-людськи диктуй, — вже зовсім осмілів Сашко. Здавалося, він ось-ось скаже: «А то як дам!»

Тоді я почав диктувати дуже швидко. Сашкова ручка знову зупинилася.

— Не корч з себе дурника, — попередив він. — Хочеш, щоб я взагалі жодної букви не розібрав? Чи то як? Ти самі тільки ненаголошені від мене ховай. Зрозуміло?

Так, справжнім учителям і не снилися, мабуть, такі учні!

Я диктував, майже не заглядаючи до книжки: весь уривок був визубрений напам'ять. Сашко здивувався:

— Ти всього Гоголя, чи що, напам'ять знаєш?

— Ну, не всього, звісно, — скромно відповів я. — Але чимало з його творів…

Сам того не помічаючи, я почав висловлюватися якось по-дорослому: адже я все-таки був педагог!

— Шпар далі! — розпорядився Сашко. Та ось я дійшов до кінця і сказав: